Мова живе, коли нею розмовляють

Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…


У 90-х роках я багато часу присвятив мовним питанням будучи активним членом Товариства української мови ім. Шевченка (потім недоречно перенайменованого  в  товариство «Просвіта»).  Про це  можна написати чимало спогадів. З того часу пройшло вже понад 10 років, але, на жаль,  мовне питання в Україні по-суті залишилося не вирішеним.

 

Навіть помаранчева влада досить мляво ним займалася. Яскравий приклад: пам’ятаю як один з мовознавців (на жаль, забув прізвище, можливо Віталій Радчук) казав, що прийшли до М. Томенка, віце-премєра з гуманітарних питань в 2005 році, з проектом змін до правопису української мови, а той їх відразу «обрубав» словами на кшталт «А навіщо це взагалі потрібно?!». Ось і живемо з радянським правописом, в якому по-суті додали лише літеру «Ґґ» (та й то лише в деяких маловживаних словах, хоч ця  літера мала би широко вживатися при передачі іноземних власних назв). 

 

Як відомо, теперішня влада намагається вирішувати будь-яке  питання кардинально. Всі добре відчувають  наслідки (як правило, дуже сумні для 90 відсотків громадян), але тепер вона взялася за справу ще кардинальніше  – ВР  прийняла в першому читанні законопроект двох одіозних українофобів «Про засади  державної  мовної політики» №9073. Очевидно, що закон приймається під вибори з метою повернути ПР електорат Східної та Південної України. 

 

У своїй сутності закон спрямований на  забезпечення  юридичного права    громадян держави (зокрема, і високопосадовців),  які мешкають  перш за все в Східній та Південній Україні  і навіть в столиці (!), не знати державної мови та вимагати скрізь застосовувати російську. А оскільки практично всі  етнічні  українці  російську мову знають (принаймні краще, ніж добра половина  теперішніх міністрів знає українську), то наслідок очевидний – українська мова буде загнана в провінційне ґетто.

 

На жаль, політики від опозиційних сил, хоч і мають доступ до деяких ЗМІ (радіо «Ера», 5-го каналу та каналу ТВІ), виявилися  некомпетентними та непідготовленими до аргументованої дискусії з  такими професійними депутатами-українофобами  як В.Коліснічєнко, С.Ківалов та  В.Кісєльов. Більше того, такий професійний  «борець» за українську мову, як  вічний  голова  товариства  «Просвіта» пан Мовчан,  виявився  професійним  зрадником українських інтересів – його 5 червня ніде не було видно.

 

У зв’язку з цим хочу українцям навести і прокоментувати деякі доконані факти та аргументи стосовно чергового загострення мовного конфлікту в Україні. Ці факти і аргументи зобов’язані  знати депутати від опозиції.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1258

 

 

12 рис характеру українського націоналіста

1. Завжди готовий – це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеохоплюючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди у повній бойовій готовності.

 

2. Безкорисливий – це значить, що ідею Українського Націоналізму й службу їй ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для Неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю вояка-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості боротьби і перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише у щасті Української Нації – щастя українського націоналіста. Її воля, слава і могутність – його найбільше бажання.

 

3. Чесний – це значить, що він ім’я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить його ніяким нечесним вчинком. Він завжди дотримується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу породжує і плекає бездіяльність, страх, фарисейство та угодовство. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби, її засади високі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов кришталь, характеру українського націоналіста. Лицаря-Революціонера.

 

4. Дисциплінований – це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна – це основа організації сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації і Організації.

 

Читати повністю ТУТ                  http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1257

Закон проти української мови – закономірний наслідок окупації України

Для чого проголошуються незалежні держави? Аби створити для корінної (титульної) нації, що дала назву державі, найсприятливіші умови для збереження і розвитку власної ідентичності – мови, культури, традицій, звичаїв. Єдиним механізмом для втілення цих намірів є заміна  на відповідній території господаря , тобто, перебрання влади і власності від колонізаторів на користь повсталого (раніше поневоленого) народу (етносу). Це прописні істини.

           

Що ми маємо через 21 рік після проголошення незалежності України? Незалежності передусім від Росії, яка протягом трьох століть (царський і радянський періоди) була для нас лютим загарбником, знищила наші держави: Козацьку (1775р.) та Українську Народну Республіку (1920р.), поневолила наш народ, вимордувала десятки мільйонів українців, заселила в Україну мільйони росіян, силою насадила українцям чужу російську мову.

           

Нині у вищих ешелонах виконавчої влади немає жодного (!) етнічного українця. Президент – білорус, голова його Адміністрації – росіянин. Прем’єр – єврей, його заступники – єврей, молдаванин та росіянка. Росіянами є секретар Ради Нацбезпеки, міністр оборони, голова Служби Безпеки. За переписом населення 2001 року в Україні проживає 78% етнічних українців. Натомість у Верховній Раді українців лише 22%. Серед найбагатших людей (олігархів) в Україні немає жодного (!) українця. 98% власності в Україні перебуває в руках етнічних росіян, євреїв та ін. нацменшин. Зате серед трудових емігрантів з України – 98% українців. В державі панує тотальна русифікація (омоскалення). Влада методично здає українські національні інтереси Москві. Це стан класичної окупації. Де-юре Україна ще вільна, де-факто – вже поневолена.

 

Невже нащадки тих, хто нищив нашу державність, влаштовував голодомори, чинив репресії… , невже чужинці, зайди, загарбники, окупанти дбатимуть за українську мову. Відомо, що чия мова, того й влада. Тому абсолютно неефективно зараз відстоювати  лише мову. Бо, закон проти української мови – закономірний наслідок окупації України. Необхідно боротись за повне і остаточне  визволення України з-під московської ярма. Неможливо подолати наслідок, не усунувши причину.

 

Ростислав Новоженець, заступник голови Української Республіканської партії

http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1253

Левко Лук’яненко на Луганщині

27-29 травня 2012 року Левко Григорович Лук’яненко – голова УРП, разом із однопартійцями  М. Станішевським, П. Москаленком та А. Глушком відвідали Луганщину.

 

На Луганщині візит розпочався з привітання Лук’яненком в Палаці залізничників у м. Луганську учасників козацької наукової конференції, що була присв’ячена ролі козацтва в сучасному суспільстві.

 

Далі відвідали у Кам’яному Броді могили батьків академіка Ситника на старовинному міському цвинтарі. З Кам’яного Броду поїхали в м. Стаханів.

 

В м. Стаханові відбулася зустріч з громадськістю міста і створена Стаханівська районна організація УРП у складі шести осіб та обране її керівництво.  Левко Григорович дарував власні книжки зі своїм автографом.

 

У ході зустрічі Лук’яненко змалював присутнім ситуацію в Україні на сьогодні, труднощі на шляху українського державотворення, особливо на сході України, показав республіканське бачення шляхів розв’язання соціально-економічних проблем в нашій країні, а також відповів на численні запитання аудиторії.

 

В Луганську відбулася зустріч з Лук’яненком студентів та викладачів Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.  Позитивний  приклад  активної  життєвої  позиції  Лук’яненка  надихає студентів і викладачів до глибшого вивчення історії Луганщини як частини великої України.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1250

Футбол, історія і шовінізм

Обидві сусідні і дружні країни – Україна і Польща, посилено готуються до початку чемпіонату Європи з футболу 2012.

 

На перший погляд, ніби все йде у плановому режимі і ніякої антипії, тобто відхилення від нормальної ходи цієї важливої події у житті спортивної  Європи, немає. Однак зроблено деякі кроки, які викликають неприємні відчуття у багатьох львів’ян: польська сторона знайшла в інформаційно-історичній довідці про Львів на сайті УЄФА велику крамолу – згадку про «польську окупацію Львова». Відразу ж почався тиск на офіційні структури з боку польських вчених та шовіністично налаштованих політиків з метою змінити цей термін  у вищезгаданому інформаційному джерелі. Згадану фразу було вилучено, як необ’єктивну і таку, яка не відповідає дійсності.

 

Загалом історія така: польський міністр спорту та туризму Йоана Муха звернулася до високопоставлених чиновників УЄФА, зокрема до п.Мартіна Каллена, який від УЄФА опікується підготовкою чемпіонату, і очевидно, відповідає за сайт цієї Європейської спортивної організації, щоб внести зміни у польську історичну довідку про Львів, вилучивши з неї термін «окупація», бо цього рішуче вимагають польські історики. Останніх теж обурює той факт, що в розділі «Знаменитості» на перше місце поставлено австрійського письменника Леопольда фон Захер-Мазоха, а не польського письменника Станіслава Лема. Нагадаймо читачам, що обидва вони були львів’янами.

 

Отже, на думку польського міністра, деяких представників партії «Право і справедливість» та купки істориків, окупації не було! Не було військової агресії проти ЗУНР, не було повалення галицької державності, не було насильницької ліквідації чужою державою української влади в Галичині і Львові.  Причина цього невігластва: є у Польщі люди, які досі вважають Львів своїм містом. Наслідок: шовінізм проник у таку дружню і нейтральну сферу нашого життя як футбол.

 

Цікаво, як би зреагували автори  цього демаршу, якби Росія стала вимагати забрати термін «поділи Польщі», як такі, які не мали місця?

 

Читати повністю ТУТ                   http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1247

Про розподіл мандатів та «розКОДовану» опозицію. Інтерв’ю з Ростиславом Новоженцем

Днями до Львова приїжджали лідери об’єднаної опозиції Арсеній Яценюк та Микола Томенко.  Поміж іншим, вони повідомили, що КОД (Комітет опору диктатурі) не створювався для розподілу депутатських мандатів, а в їхньому об’єднанні не лише двері – ворота широко відкриті.

 

Мусимо зауважити, що такі заяви не тільки сплутують плани невеликих опозиційних партій, але й викликають деякі непорозуміння серед виборців. Досі пересічні громадяни чули, що тільки від КОДу висуватимуться найдостойніші опозиційні кандидати. Решта – потенційні «тушки» та псевдоопозиціонери. Тепер нібито виходить, що це не зовсім так. А може й зовсім не так?

 

Що про це думають у КОДі, чим може закінчитися «розКОДування» великих опозиційних партій? Про це ми запитали у заступника голови Української республіканської партії та співкоординарота львівського КОДу Ростислава Новоженця.

 

– У серпні минулого року було створено координаційний центр опозиції під назвою Комітет опору диктатурі. Часто сьогодні закінчення починають плутати і кажуть «комітет опору диктатури». Нібито це комітет самої диктатури, а не проти диктатури. Жарти-жартами, але цей комітет створювався для того, аби протистояти зародженню і наступу диктатури в Україні. А разом з тим, приводом для створення цього комітету послужив арешт Тимошенко.

 

З цього, по суті, почалася історія КОДу. Але якщо ми говоримо про демократичні принципи повалення цієї диктатури, то кращого світ нічого не вигадав, ніж вибори. Отож, інструментом КОДу, без сумніву, є вибори. Передусім, парламентські. І ті, хто сьогодні говорить, що, мовляв, комітет не створювався під вибори, просто лукавлять. Він створювався в тому числі під вибори, які справді є найважливішим етапом діяльності КОДу.

 

Коли під час виборів ми цю диктатуру повалимо, а ми у це віримо, тоді відпаде потреба в КОДі. Бо зникне сама причина, сам об’єкт, проти якого комітет діє.

 

Наступне. КОД тривалий час діяв більш-менш злагоджено. Так, виникали ті чи інші дискусії, і це є нормально. Але раптом в КОДі виникає ще щільніше об’єднання, між 13-ма політичними партіями, яке себе чомусь іменує об’єднаною опозицією, ставлячи під сумнів єдність рядів КОДу.

 

Це не зовсім щиро у відношенні до колег. Але, схоже на те, що це було заплановано. Якою ж є якість так званої об’єднаної опозиції? Чому я кажу «так званої», бо об’єднана опозиція – це та, яка максимум всіх об’єднує, а не вириває з КОДу декілька політичних партій, які дійсно є найчисельнішими, але чи є вони найактивнішими, чи є найпринциповішими? Не хочу згадувати, представники якої партії перебігали в Парітю Регіонів, створюючи «тушки», не буду казати, як найполітичніші й найбільші партії не в стані по суті захистити свого лідера. З одного боку, чваняться чисельністю у сотні тисяч. А коли доходить до елементарного пікету, навіть у тому самому Києві на вуличні акції заледве стягується якась тисяча осіб.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=183

 

Р.Новоженець судитиметься зі «Сбербанком Росії»?

З десяти тисяч «заморожених» радянських карбованців сьогодні виходить приблизно мільйон гривень!

 

1 червня було оголошено, що українцям розпочинають видавати по тисячі гривень в рахунок компенсації за втрачені вклади в Ощадбанку СРСР.

 

Це вже не перша так звана компенсація. Українці не можуть отримати свої гроші понад двадцять років. Натомість різні уряди, як правило, у передвиборчій період, починають «ощасливлювали» обдурених вкладників дрібними подачками.

 

Зараз – «вітіна тисяча», була нещодавно «юліна тисяча», а до цього ми можемо пригадати видачу компенсаційних сертифікатів, індексації вкладів, якщо не помиляємося, на 40, а потім – ще на 100%. Тим часом багато хто з власників заморожених рахунків не дожив до нинішніх днів. Решта ж дедалі більше сприймають чергові компенсації не як відновлення їхніх майнових прав, а як звичайний піар-хід влади.

 

До всього іншого, у суспільстві щириться невдоволення тим фактом, що гроші видають з українського бюджету. Адже забрані, а по суті – вкрадені, вони були Ощадбанком СРСР, прямим правонаступником якого сьогодні є Сбербанк Росії.

 

То хто ж має віддавати втрачені гроші, і яка сума насправді має належати обдуреним українським вкладникам?

 

Р.Новоженець сподівається, що він не залишиться самотнім у своїх вимогах, і до нього приєднається чимало українців. Тут – текст заяви заступника голови Української республіканської партії Ростислава Новоженця до «Сбербанку Росії» стосовно повернення свого власного депозиту.  

http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1245

 

 

Фактично, стверджує Р.Новоженець, українців обдурили щонайменше тричі.

 

– Вперше, коли радянський карбованець прирівняли до гривні. А станом на 20 травня 1991 року за офіційним курсом Держбанку СРСР 1 амер.дол. дорівнював 0,67 рад. крб. Тоді одна тисяча “рублів” відповідала сумі у півтори тисячі доларів. Тобто, вклади знецінено у 12 разів (!) : 1500 $ х курс 8,0 грн. = 12000 грн. : 1000 грн. = 12, – сказав Р.Новоженець стосовно лише першого факту обдурення.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1245

Газова війна: шляхом до окупації

Оприлюднена минулого тижня в програмі «Енергонагляд» на 5-му телеканалі інформація знову змусила мене повернутися до газової теми. Вашій увазі пропоную статтю, яка є продовженням раніше написаних «Кілька слів вартістю 4,5 млрд. дол.», «Паровоз з електронним спідометром», «Як навчити російську владу поважати Україну», «Газова війна: шлях до перемоги» та «Покарання за патріотизм» з циклів «Психологія абсурду» та «Якою має стати Україна».

 

Почну з того, що чергові газові перемовини закінчились нульовим результатом. На цей раз їх вели «новий» Президент Росії Володимир Путін, надалі ВВП, і чинний Президент України Віктор Янукович (ВФ). Як повідомили російські очільники – через відсутність нових ініціатив з боку України. Для мене це не стало новиною, адже зрозуміло, що ВВП прагне не стільки високої ціни на російський газ, скільки – повного контролю над Україною. Про це він говорив протягом всієї своєї передвиборчої кампанії, а тому чекати від нього чогось іншого було б трохи дивно. Тим більше – після Харківських угод і нещодавніх перебоїв з постачанням російського газу до Європи.

 

Не важко передбачити, що для уникнення чергового зимового конфузу ВВП бачить «новою ініціативою української влади» принаймні хоча б можливість часткового контролю над українськими газосховищами і газотранспортною системою (ГТС).В цьому випадку Україна не зможе позбавитися газового зашморгу, адже їй будуть надовго відрізані шляхи постачання газу з Азербайджану та Середньої Азії. За три роки ВВП планує збудувати «Південний потік», після чого українська ГТС, за його словами, вже буде Росії не потрібна. Однак він лукавить, бо ні вже введений в експлуатацію «Північний потік», ні «Південний потік», що проектується, не матимуть потужних газосховищ, без яких «Газпром» може мати чергові, дуже не бажані зимові проблеми з постачанням до Європи.

 

Інформація про виграні двома американськими компаніями тендери на видобуток сланцевого газу з двох українських родовищ, обсяг якого в 2015 р. має досягти 15 млрд. куб. м, схожа на таку жадану для України «діжку меду». Про одну з компаній пересічні українці дещо знають, бо користуються послугами автозаправних станцій «Шелл». Друга, «Шеврон», переважній більшості з вас, як і мені, практично невідома. Швидше всього, саме повідомлення про перемогу цих компаній у тендері, викликала радісну посмішку ВФ під час нещодавнього візиту до США. Однак у цієї «діжки меду» для пересічних громадян є і прихована «ложка дьогтю». Адже під час тендеру не було визначено ні ціну на видобутий газ, ні розподіл обсягу видобутку, на чому я хочу зупинитись окремо.

 

В останні роки в США вартість природного газу, включаючи сланцевий, не перевищувала 175 дол. за 1000 куб. м. Виходячи з цього, варто було б очікувати його ціну не вище цієї величини, якби… Якби при проведенні тендеру були визначені розподіл обсягу видобутку між згаданими компаніями та повноважним представником української держави, яким по праву мав би стати «Нафтогаз». Те, що цього не відбулось, викликає підозру – таким повноважним представником держави замість «Нафтогазу» може стати якась приватна кампанія, наприклад – скандально відома «Росукренерго». 

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1237

Богдан (Теодор) Леонтович

У книзі Степана Гелея “Юрій Кучабський. Василь Кучабський. Сторінки життя. Наукова спадщина” (Львів, 1997), знаходимо коротку згадку  про братів Леонтовичів. На підставі того опису варто пригадати життя і діяльність  Богдана (Теодора) Леонтовича.

 

Був це заслужений громадсько-політичний діяч з періоду “Весни народів” у Галичині. Це дуже важливий історичний перйод, тим більше, що Б. Леонтович  займався також письменницькою, публіцистичною, композиторською діяльністю і писав критичні статтіті на теми музикознавства та москвофільства. 

 

Народився він в селі Щутків (біля Любачева) у 1812 році. в сім’ї Івана і Марії Леонтович. В рідному селі закінчив початкове навчання і згодов вчився у Перемишлі та Львові. Леонтович немало зусиль докладав, щоб під час «Весни народів» 2 травня 1848 р. у Львові було засновано першу українську легальну політичну організацію – Головну Руську (Українську) Раду, яка стала головним представником інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала цю місію протягом 1848–1851 років.

 

Раду очолив єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями Ради – проповідник при церкві Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Богдан Леонтович. Рада виступила з цінною вимогою перед урядом доконати поділ Галичини на дві окремі національні частини: українську з центром у Львові і польську з центром у Кракові. Б. Леонтович, як секретар активно працював в Раді і добився, щоб з 15 травня 1848 року почала виходити газета «Зоря Галицька», і він став її співредактором.

 

Ця газета першою повідомила про скасування панщини, опублікувала також «Маніфест Головної Руської Ради у Львові», у якому відкрито заявлялося про єдність східних і західних українських земель, де писалося: «Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, з чого два з половиною мільйона замешкує Галицьку землю. Цей нарід був колись самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів, – одним словом, був у доброму побуті, заможний і сильний».

 

Варто наголосити, що в жовтні 1848 року Б. Леонтович увійшов до комісії, в складі якої були ще М. Устиянович, І. Борисикевич та інші громадські діячі і за їхньою ініціативою був тоді скликаний «Собор Руських Учених» з метою об’єднання наукові сили і направити їхню працю на благо свого народу.

 

З’їзд відбувся у Львові 19–26 жовтня і в ньому взяло участь 118 вчених з різних куточків краю. Згодом  М. Грушевський дав високу оцінку цьому з’їздові. На з’їзді запали конструктивні рішення, особливо в ділянці рідної мови, учасники з’їзду прийняли рішення, щоб у всіх школах галицьких запровадити українську мову. Засновано просвітянське товариство на взір чеської «Матиці» та вирішено достойно вшанувати пам’ять перемиського єпископа, великого благодійника і мецената Івана Снігурського (1784–1847).

 

Читати повністю ТУТ                 http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1236

 

До історії акції «Вісла»

Нещодавно відбувся Другий Конгрес українців Польщі. Делегати Конгресу у спеціальній заяві закликали українців та поляків «припинити займатися переоцінкою історичних кривд, а пробачити один одному задля історичного єднання обох народів».

 

Наголошено також, що в Польщі стараються призабути окремі історичні факти, зокрема факти сумнозвісної акції «Вісла». До історії акції «Вісла» і трагедії українців в часі її проведення історики і публіцисти будуть ще довго звертатися, бо чимало ще не висвітленого матеріалу, ще не всі прізвища загиблих знайдені чи згадані.

 

Нещодавно, працюючи над збором матеріалу про українсько-польські взаємини ХХ ст. я наштовхнувся на досить цікаву статтю польського полковника в запасі Фелікса Сікорського, що була надрукована в журналі «Wojskowy przeglad historyczny. W 1977.c.133-175). Стаття написана з погляду польського офіцера-комуніста, який народився на Україні, але в часі війни перейшов на службу до Війська Польського, де швидко виріс як військовик і офіцер польської служби безпеки. В Ф.Сікорський, без сумніву, сприймає українських повстанців, в образах комуністичної пропаганди, в його про радянській лексиці виступають як бандити, вбивці, зрадники та інше. Типовий радянський чекіст.

 

В органи безпеки польські комуністи брали найвідданіших осіб. За активну службу і перш за все, за боротьбу з українцями та українським підпіллям був нагороджений багатьма високими нагородами ПНР.

 

У широкій статті Ф.Сікорського є чимало матеріалу, в якому можна помітити чимало об’єктивного в підготовці, проведенні акції «Вісла» та в боротьбі з УПА та підпіллям ОУН.

 

Більшість з читачів знають, що приводом до проведення акції «Вісла» було вбивство нашими повстанцями заступника міністра оборони Польщі, колишнього іспанського інтернаціоналіста та агента НКВД генерала Кароля Свєрчевського – «Вальтера». У своїх спогадах п-к Сікорський наголошує на ще одній події, що прискорила акцію «Вісла». Три дні після вбивства генерала Свєрчевського, а саме 1 квітня 1947 р. на тій самій дорозі, де було вчинено напад, «банда УПА» під керівництвом «Біра» напала на 4 маневрену групу WOP, (Війська Охорони Пограниччя) і в півгодинному бою вбили 19 жовнірів і двох поранено.

 

Проти 2,5 тис. повстанців УПА польське комуністичне керівництво кинуло більше ніж вдесятеро, озброєних до зубів армійських вояків, сил безпеки, міліції та інші оперативно-чекістські підрозділи. Щоб якось збільшити чисельність УПА капітан безпеки Ф.Сікорський доплюсував ще 6 тис. симпатиків. Смішно, звичайно, бо польським каральним силам допомагала вся Польська держава, СРСР і, практично, всі жителі польської національності, що проживали в районі бойових дій польський офіцер щиро зізнається, що вояки УПА Були добре вишколені стійкі та ідейні і десятки раз виривалися з неймовірних ситуацій в часі боїв.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1233