Кінець євроінтеграції

Нам варто нарешті усвідомити, що усе процес євроінтеграції України, який нібито розпочався із набуттям Незалежності, був лише гарною казочкою для звичайних людей та пустопорожніми балачками для влади, хто б і в який період там не перебував біля керма. Ніякої Євроінтеграції не було, немає і, скоріш за все, ніколи не буде. А в нинішній ситуації, коли державою загалом керують відверто проросійські сили, які вже святкують перемогу на місцевих виборах у більшості областей України, а на заході держави більшість у місцевих радах належатиме «Свободі», що також заперечує потребу євроінтеграції, говорити навіть про віддалену про перспективу повноправного, асоційованого чи будь-якого іншого членства нашої держави в ЄС взагалі смішно. 

Ні, шанс у нас, звичайно, був. У період після руйнування сумнозвісної берлінської стіни справді розпочалася приблизно двадцятирічна епоха нечуваної відкритості європейців до своїх сусідів. Умовами, що склалися тоді, дійсно скористалися, зокрема, прибалтійські країни – колишні республіки СРСР, а також – сусіди України з колишнього соцконцтабору. І також могли піти з ними. Не потрібно розповідати нісенітниці про те, що латиші чи поляки – якісь зовсім відмінні від українців, що їх взяли до ЄС, а нас, мовляв, не хотіли. Український народ мав би тепер усвідомити, що лише завдяки тупій бездіяльності неодноразово обраної ним влади він не матиме ані права на вільне пересування світом, ані належних соціальних стандартів, ані правової держави, яку влада нібито починає будувати після кожних виборів, але виходить чомусь завжди дещо протилежне.  

Тепер цей шанс можна вважати остаточно втраченим. Бо, навіть не знаю, що має відбутися в Україні, яка революція та з якими наслідками та потрясіннями, щоб до влади нарешті прийшли люди з сучасним європейським мисленням, припинили б оглядатися на Москву як на еталон добробуту та стабільності та повернулися б нарешті обличчям до свого народу. Мало того, невідомо, що таке має трапитися з українським електоратом, щоб він нарешті припинив слухати пустопорожні балачки та вірити побрехенькам на зразок: збудуємо спочатку Європу в Україні у міцній співдружності з Росією. Що б там тепер не розповідала нам опозиція, сам Янукович не розвернув країну в іншому напрямку, а лише посилив той млявий рух назад до СРСР, який вже у 1992-му році розпочала сумнозвісна «група 239» у Верховній Раді. Навіть Ющенко, якого сучасні москвофіли ненавидять саме за прихильність до Заходу, за свою каденцію нічого путнього не зробив у євроінтеграційному напрямку. Отак, погодьтеся, і формувалася уся українська політика протягом останніх двох десятиліть: один прийде до влади – прискорює рух до Москви, і тоді його називають ворогом Незалежності, інший – пригальмовує, і тоді на наших убогих політичних теренах він виглядає схожим на цивілізовану людину, справжнього реформатора та євроінтегратора, принаймні, з точки зору колишнього помаранчевого електорату. 

Шанс на євроінтеграцію для України можна вважати втраченим і тому, що світ непомітно для нас знову стрімко змінюється. Москва, що, до речі, дуже характерно для усієї її історії, вже невідомо в який раз протиставляє себе цілому світові (не тільки Європі), в той чи інший спосіб намагається поглинути усі сусідні країни (не тільки Україну), а світ і Європа, у тому числі, відгороджується від Москви. Скидається на те, що ми й озирнутися не встигнемо, як на західному українському кордоні з’явиться знову цупка залізна завіса, що ділитиме світ на дві частини. Тож можна буде знову згадати стару радянську приказку: дві світи – два способи життя. Яким є світ Євросоюзу, міг бачити кожен, хто там за останні роки побував, а це – більшість активного населення України. Яким буде світ із нашого боку майбутньої залізної завіси, можна лише здогадуватися із тих оцінок, які вже зараз дають Україні. Отож, ми: 

– провели недемократичні вибори, про що вже висловилися офіційні особи з ЄС та США; 

– потрапили у список з дев’яти країн, де тривалість життя нижча показників сорокарічної давнини. Власне кажучи в світі за даними ООН є лише дев’ять країн, де люди на початку сімдесятих років жили довше, ніж тепер. Разом із нами: Білорусь, Росія та шість країн Африки на південь від пустелі Сахара; 

– посіли 69-те місце за індексом людського розвитку (Росія – 65-те місце, Білорусь – 61-ше місце). 

Це лише ті новини, які світ довідався про Україну протягом останніх декількох днів. Ми виглядаємо як аборигени в центрі Європейського континенту, а в ЄС ніхто не може зрозуміти, чому так звана українська еліта постійно бере приклад лише з тих сусідів, які так само відстали від стандартів сучасного світу, та ще й називає їх прогресивними та розвинутими? У тій ситуації залишається тільки дивуватися, що у ЄС досі є сили, так звані адвокати України, які не полишають надії втягнути нас до євроспільноти. Насправді, ситуація виглядала би більш логічно, якби всі давно оцінювали Україну як сателіта Москви та аналог Білорусі. Втім, цілком можливо, саме таку оцінку ми незабаром і отримаємо. А з нею – відповідне ставлення, бо світ уже лихоманить від діяльності тих, хто себе протиставляє усім навколо. 

Читати далі тут

Свої «нісенітниці» чи чужі?

Українські землі простягаються від Сяну до Кубані, москалі – не слов’яни, поляки пішли від українців, а українські королі відіграли щонайменше одну із головних ролей під час формування європейської цивілізації  середньовіччі. Ці та інші тези не сприймаються більшістю мешканців сучасної України як історична правда. Як правило, такі твердження називають фантастикою чи то, ще гірше, – націоналістичною маячнею. Бо хтось органічно не сприймає українців не те що як велику, а навіть як окрему і самодостатню націю. А хтось, і таких, мабуть, більшість, одразу посилається на академічну історію та заперечує: нічого такого, мовляв, з точки зору науки немає і бути не може. 

Втім, як це не дивно, більшість українців одразу вірять або, щонайменше, доволі поблажливо ставляться до протилежних за змістом тез. У те, що українці за своєю сутністю – малороси, що всі монархи у нашій історії були московськими царями, а сама українська мова, хоч як би не доводили історики, що вона була державною ще у середньовічній Литві (Литовській Русі), взагалі утворилася з діалекту великоруської, тобто, штучно.  

Фахові історики готові спростувати і такі тези. Бо їх академічна наука базується виключно на достовірних фактах, які у сукупності показують певну хаотичність суспільного розвитку на нашій землі. Але якщо хтось, живучи з українським паспортом у кишені, залишає за Москвою право на повний голос говорити про Малоросію та «русскій мір», то цілком логічно, що будь-який справжній патріот України має повне право розповідати про велич своєї батьківщини, навіть коли її можна підтвердити не тільки чітко встановленими історичними фактами, але й поки що неперевіреними гіпотезами та міфами. Більше того, справжній патріот має вагоміші підстави відходити від академічної науки, бо протягом століть його пращурам просто не дозволяли її розвивати, і це, як не прикро, продовжується і зараз. 

Читати далі тут

Ніяких знижок на газ не буде

Ніякого зменшення ціни на російський газ для України не буде і бути не може. Тож постійні натяки влади Януковича-Азарова про якісь там перемовини з РФ на цю тему – лише блеф та загравання перед електоратом, якому нинішнє керівництво з початку року так і не змогло запропонувати нічого для сумнозвісного «поліпшення життя вже сьогодні». Цей висновок випливає із заяви офіційного представника «Газпрому» Сергія Купріянова, опублікованої на російському сайті «Росбалт». 

«Жодних нових домовленостей щодо ціни на газ в даний момент у нас немає – просто мова йде про те, яка ціна вийде при розрахунку за формулою, що міститься у контракті», – сказав Купріянов. 

Тож, якщо газ таки трохи подешевшає, то це буде аж ніяк не заслуга нинішньої української влади. Адже, згідно з контрактами, котрі тільки лінивий не називає кабальними для України, вартість газу просто має коливатися у відповідності до вартості нафти на світових ринках. Сподіваємося, ні Янукович, ні Азаров не ставитимуть собі в заслугу те, що нафта час від часу дешевшає, адже це об’єктивний економічний процес. 

Утім, Купріянову усе ж поставили запитання, чи готовий «Газпром» до перегляду газових угод з Україною? На це він відповів, що його компанію цілком влаштовує діючий контракт. Ще б пак, адже базова ціна, від якої розраховується остаточна вартість, – найвища у Європі при найменших витратах на транзит! За словами Купріянова, у «Газпромі» зараз лише готові розглядати «різні пропозиції та побажання» – не більше. Ось об’єднання газових систем Росії та України – справді цікава ідея для РФ.  

Читати далі тут

Давньоукраїнський князь Одоакр – останній імператор Стародавнього Риму

Вчені-лінгвісти одностайні в думці про те, що про слов’ян, а, отже, і предків українців цілком сміливо можна говорити починаючи з VІІ ст. до н. е. Тим не менш, українські історики починають систематичний виклад нашого минулого лише з сер. ІХ ст., точніше навіть з 882 р., коли в Києві утвердилася династія Рюриків і тут почав правити князь Олег. Таким чином, майже півтора тисячоліття нашої історії повисло немовби у повітрі, ніхто не наважується відверто розповісти про те, де були сконцентровані тоді давньоукраїнські племена, якою була їх історія, коли і куди вони пішли згодом, хоча навіть Нестор-літописець чітко вказував, власне, на Дунайський регіон. 
     Справа в тому, що до ХІ ст. не тільки чехи, поляки, серби чи болгари, але і наші предки користувалися переважно загальним для них усіх ім’ям “словени” або “склавини” і тому вичислити їх в цій етнічній масі надзвичайно важко, хоча і можна, так як лише їм була притаманна така інтерпретація цієї назви як хорвати або карпи. Вперше на історичну арену наші спільні предки виходять саме під ім’ям карпи, яке згодом трансформувалося у територіальну – Карпати. Мова йде про “Карпатських Оросів” (Karpathes Oros), що згадуються в “Географії” К. Птолемея, який жив протягом 100-178 рр. (Kuzmik. – s.7 і далі). 
     Сьогодні вже практично ні у кого немає сумнівів у тому, що назва карпи і Карпати поступово трансформувалася у білих хорватів і вона безумовно означає гори (в українських церквах подібні підвищення для співаків ще й дотепер називають хори). Саме ці карпи першими серед усіх слов’янських племен виходять на історичну арену, і станом на VІІ ст. займають величезну територію Центральної і навіть частково Східної Європи, що свідчить про їх величезну чисельність та колосальний демографічний потенціал (розкопки хорватського городища Стільська біля Львова, наприклад, свідчать про те, що в ІХ ст. там проживало більше людей, ніж у Києві чи навіть Парижі). Відомо, наприклад, що з території Семигородщини римські легіони витіснили не даки, тобто фракійці, чисельність яких в ході воєн катастрофічно зменшилася, а, власне, карпи, які зайняли звільнені ними території. Перші війни римлян з ними розпочалися при Северах. 
     Відомо, що імператор Каракала (211-217 рр.), відправившись на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, так як саме тоді на Тиру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали також і карпи, але їм тоді було відмовлено. 
     Більш серйозні війни з карпами розпочалися за часів панування Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта і в полон до карпів потрапила значна кількість місцевого населення романського походження. Дещо покращив становище імператор Децій, якого навіть прозвали Відновлювачем Дакії, але невдовзі готи і карпи напали на Нижню Мезію та Фракію і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. була вщент розбита, а сам імператор разом із своїм сином загинув. В цій ситуації, щоб послабити натиск одних племен шляхом протиставлення їм інших, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії і, відомо, що у 305 р., імператор Галерій був змушений переселити частину карпів-хорватів до Паннонії, в провінцію, яка називалася тоді Норік. Є всі підстави вважати, що спочатку вони осіли на землях уздовж східного берега Болотона, які були найбільш придатні для землеробства (Балатонлелле), так як решту території тут займали болота. 
     Біля Залаегерсегу ці болота існують ще по сьогоднішній день і тому населення займається тут не землеробством, а ремеслами, різьбою по дереву та вишивкою. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що весняні пісні та хороводи тут дивним чином подібні до тих, які є характерними для русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmik. – s.225-270). 
     Ця тисячолітня законсервованість Залаегерсегу дозволяє нам наочно побачити відмінність місцевих жителів від угорців, зрозуміти походження таких слів у нашій мові як “болото”, “озеро”, “мочара”, “тиша” та багатьох інших. Новітні дослідження словенських вчених, зокрема М. Бора, виявили безліч фактів на підтвердження тези Нестора-літописця (“Нориці – суть слов’яни”) про те, що саме їх слід вважати автохтонами Паннонії. 
     Саме звідти і почав свій наступ на Рим знаменитий князь Одоакр і саме Норік згодом став основною базою держави Самослава. Так як селище Chrovati ще й по сьогоднішній день існує біля Санкт-Файда навіть на території Австрії, то без хорватів тут явно не обійшлося і скоріше за все саме тут їх давня назва карпи трансформувалася в хорватів. Усі найстаріші топоніми та патроніми цієї землі, поза усяким сумнівом, також мають давній руський характер. Навіть в самій Австрії є Файстріц, назва якого походить від досить поширеної в хорватських землях Бистриці. Те саме можна сказати про Флатніц (Блатниця), Герах (Гора), Лізінг (Лесниця), Доллях (Дол), Фрізах (Береза), Едліц (Ялина), Яуерлінг (Яворник) та ін. Найбільше, однак, інформації про межі давнього розселення хорватських племен містить “Історіографія” 1601 р. архімандрита з міста Рагузи на Сицілії М. Орбіні: “Цей народ заволодів Моравією, Сілезією, Чехією, Польщею і навіть прийшов до Італії”. Його свідчення про першого нашого історичного князя Одоакра та Велику Хорватію в жодному разі не можна вважати історичним курйозом, а однією з перших сторінок нашої давньої історії. 
     Усе, що відбувалося в Норіку протягом V ст. може бути пов’язане тільки з українцями-русинами. Іншими словами, князь Одоакр мав належати лише до якогось хорватського племені руського походження. Джерела, власне, і називають його русином. Жодного відношення до германських племен, як це намагаються довести деякі європейські та російські історики Одоакр та його воїни не мають, т.я. Йордан чітко виділяє їх від германців і твердить, що вони (русини-руги) в усьому переважають германців і на відміну від них завжди б’ються з неймовірною лютістю (Иордан 23-24, с. 65). 
     Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом не залишає з цього приводу жодних сумнівів і повідомляє нам про те, що: “Року Божого 477 Одоакер, король русинів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили”. Саме в той час в Римі відбувся черговий державний переворот, коли імператор Юлій Непот був скинутий магістром армії Орестом, який проголосив імператором свого п’ятнадцятирічного сина Ромула-Августа. Орест почав проводити досить жорстку політику, спрямовану на наведення порядку в країні та обмеженню впливу на неї варварських племен. Останнім це вкрай не сподобалося і вони висунули Оресту вимогу передати їм третину італійських земель. Відмова Ореста привела до чергової війни варварів з Римом, на чолі яких вони, власне, і поставили давньоруського князя з Норіка Отка, ім’я якого в латинській версії трансформувалося як Одоакр. 5 вересня 476 р. він розбив Ореста біля Тицини, а його сина Ромула відправив до в’язниці в один з замків Кампанії. 

Читати далі тут

Засновник Великої Хорватії

 Мало хто з українців сьогодні усвідомлює собі той факт, що в Давній Русі крім Київської існувала ще одна наша держава, а саме Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав.      Найбільше з усіх слов’ян постраждали від аварської навали хорвати і дуліби і тому в жодному разі білі хорвати не мали би залишитися осторонь процесів утворення першої в нашій історії держави, яку очолив князь Самослав, який відомий нам з іноземних джерел під спрощеним ім’ям Само. 
     У нас є усі підстави твердити, що держава Самослава, про яку ми маємо не тільки здогадки, а і численні історичні джерела, вже перед тим мала певну історичну традицію пов’язану з ім’ям Одоакра і була не просто слов’янською, а насамперед, давньоруською, біло хорватською, так як жодні інші слов’янські племена крім білих хорватів в той час в районі Вишгорода або Нітри (місця знаходження першої ймовірної столиці Самослава) проживати не могли. 
     З розповіді Фредигара стає зрозуміло, що у 623 р. Самослав об’єднав навколо себе усі найближчі слов’янські племена, розбив авар, а потім і франків, у 627 р. був обраний королем і правив 35 років, тобто до 658 р. або, якщо починати облік із дати обрання, навіть і до 662 р. (Свод. С. 48 – 58). 
     Франкські джерела, певно соромлячись за ганебну поразку від “варвара”, вперто твердять про те, що за своїм етнічним походженням Самослав був франком, який в якості купця не раз проходив через землі слов’ян і, врешті-решт, погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. У це, навіть виходячи вже суто з його слов’янського імені, яке франки явно спростили, важко повірити. Скоріше за все ця своєрідна версія “норманської теорії” була вигадана для того, щоб зберегти собі обличчя, так як цей “варвар” майже усе своє життя після перемоги над аварами присвятив боротьбі саме із франками і завдав королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній з розпачі у 638 р. помер. 
     Не виключено також, що первинний текст був погано зрозумілий перекладачами та переписувачами і розповідь про захоплення Самославом франкських купців на Дунаї у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка і купця. В жодному разі Самослав не міг бути франком і не тільки тому, що усе життя боровся з ними і робив їм численні прикрості. Це можна зрозуміти навіть із діалогів, де Дагоберт називає себе і франків християнами, а Самослава та його народ “псами”, причому, князь не заперечує того факту, що він не є християнином і гордо заявляє: “Так, ми пси, які призначені для того, щоб усіх вас роздерти”. Те, що Самослав не був франком, а отже, і християнином, свідчить також той факт, що він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Крім того, на переговори з ним франки посилали слов’янина Захарія, у чому не було би жодної потреби, якби Самослав володів мовою франків. 
     Станом на кін. ІХ ст. традицію стольного (столичного) міста мали лише Вишгород і давньоруські Нетра (Нітра). Палацький вважав, що столицею держави Самослава був Вишгород і в цьому був певний сенс, так як лише тут князь міг перехоплювати каравани франкських купців. Найбільшою історичною заслугою Самослава є навіть не те, що він розбив в одній із своїх битв авар, а те, що він є фактичним творцем хорватської імперії, тобто Великої Хорватії від Кедан та Краківця у Чехії і до самого Дністра включно із Стільськом. 

Читати далі тут

Король Шварно (Юрій) Данилович

Шварно (Юрій) Данилович (1230 – 1269) – король України-Руси, великий князь литовський, князь холмський, белзький, дорогочинський і галицький.

Цей син Данила Галицького у 1253 р. одружився на донці литовського князя Міндовга і, мимоволі, став членом правлячої тоді в Литві династії. Слід, однак, звернути увагу на те, що він не примазувався до цього литовського роду, а отримав литовське князівство на цілком законних підставах, як спадкоємець корони Данила Галицького, тобто носій найвищої влади в цьому регіоні Центральної і Східної Європи (на той момент жоден польський чи литовський князь не володів короною). Так сталося, що під гнітючим враженням вбивства в родині єдиний син Міндовга Войшелк пішов в Угровський монастир і добровільно передав Юрію усю повноту влади над Литвою.

Територіальні розміри утвореної в результаті цього акту держави вражають уяву.  Протягом 1267-1269 рр. це була найбільша країна в Європі, кордони якої простягалися від Балтійського до Чорного моря (угорський король Андрій ІІ вигнав тоді Тевтонський орден із Молдови і цілком ймовірно, що Бродницька земля знову повернулася у володіння Галича).  У свою чергу Шварно розбив у 1262 р. мазовшан під Черськом і, таким чином, можна стверджувати, що Дорогочинське князівство повернуло собі усі давні землі бужан аж до Вісли.  Столиця цієї величезної держави (Холм) в жодному разі також не могла знаходитися біля самого кордону з Польщею і, дійсно, є свідчення, що Юрій (Шварно) щорічно отримував 1000 гривень прибутку з покладів солі у Бохні та Величці і, таким чином, виходить так, що його кордони на заході практично впритул наблизилися до Кракова.

На жаль, цей вражаючий уяву підйом України-Русі  тривав не надто довго.  Вже у 1269 р. Шварно, хоч і був наймолодшим сином короля Данила, несподівано помер і був похований біля нього у підземеллях кафедрального собору в Холмі.

Читати далі тут

Андрій Владислав Варненський

Андрій Владислав Варненський (1424 – 1444) – король Польщі (1434 – 1444) та Угорщини (1440 – 1444). Народився в Кракові у 1424 р. і був названий Владиславом на честь короля Ягайла і Андрієм в пам’ять про свого діда – русина.

Походження Владислава та його брата Казимира є найбільшою таємницею польської історії і королівського замку на Вавелі. Їх офіційним батьком вважається Владислав Ягайло, хоча не тільки в Польщі, але і в Європі усі знали, що він не може мати дітей і тому важко повірити у те, що після одруження з Софією у 74-річного старця щорічно почали одним за одним народжуватися сини.

До 1440 р. фактично правив не Андрій, а його мати, точніше, йшла вперта боротьба між Софією та польським єпископом Збігневом Олесницьким за владу в країні. У 1439 р. справа дійшла до військової сутички під Гротніками. Вкрай негативну для Русі ситуацію врятувала тоді сама королева, так як вона постаралася негайно перетворити проблему з внутрішньополітичною на зовнішню і організувала заручини Андрія на вдові угорського короля Єлизаветі та його коронацію у Секешфехаварі. Щоправда, ідеально реалізувати цей план не вдалося. Категорично проти цього шлюбу виступив З.Олесницький, а, отже, і Рим. Королева Єлизавета раптом заявила про те, що вона вагітна від померлого чоловіка і відмовилася від одруження., заявивши при цьому, що королем має бути не Андрій, а її син.

Зрозуміло, що була розіграна політична вистава, так як останні роки свого правління король Альбрехт важко хворів і навряд чи міг мати дітей, а, крім того, ніхто з “чужих” не був присутній при “родах”, і матір’ю цієї дитини не обов’язково могла бути саме Єлизавета. Ситуацію допомогли врятувати Андрію Владиславу саме українці, як місцеві, так і з Галичини. Найбільше воїнів на чолі з воєводами Бурлаєм, Блудом та Станаєм прийшло до Владислава з Надсяння, що опосередковано підтверджує той факт, що тут усі знали про таємницю походження короля і вважали його своїм земляком. В переліку тих, хто відзначився під час битв з прихильниками Єлизавети і отримав від Андрія Владислава в нагороду шляхетство і маєтки також переважно шляхтичі українського походження (Боратинські, Балицькі, Козловські, Д’яковські, Синяки, Гринчаки та ін. ).

Читати далі тут

Король Михайло Вишневецький

Вишневецький Михайло (1639-1673) – король Речі Посполитої у період між 1669 та 1673 рр.

В значній мірі Михайло має завдячувати королівській короні своєму батькові Яремі, який у 1648 р. взяв на себе місію збереження Речі Посполитої, але через багато обставин так і не був обраний королем. Замість полководця, який був здатний мобілізувати усі українські сили прозахідної орієнтації і зберегти країну, зухвалі поляки посадили на королівський трон ще одного фаната-католика і тим остаточно збурили Україну та відштовхнули її від себе.

Поразки пішли за поразками, у 1667 р. справа дійшла до Андрусівської угоди, і вже сам Ян Казимир зрозумів, що не здатний впливати на ситуацію, і після Лівобережної України неминуче настане черга самої Польщі. Він сам склав із себе королівські повноваження, що вже свідчить про надзвичайно складну ситуацію, яка утворилася на той час. Прийшло усвідомлення того, що Річ Посполита це є не тільки Польща, що велетенська держава ще від часів Ягеллонів трималася тільки завдяки компромісу між польською та українською правлячою елітою, і усунення її представника від влади буде надзвичайно дорого вартувати як Україні, так і Польщі.

Михайло народився в Білому Камені на Львівщині і хоча він не успадкував від батька талант полководця, але мав набагато кращі дипломатичні здібності і, тишком – нишком, потрафив стабілізувати ситуацію в Україні так, що Річ Посполита протрималася ще більше ніж сто років. Він правив країною лише 4 роки, і далеко не все йому вдалося зробити, зокрема, він пішов на Бучацький мир із Туреччиною, що дає привід польським історикам вважати його найгіршим королем Речі Посполитої. Однак, слід пам’ятати, що цьому королю довелося управляти країною в найважчий період її існування, він мусів діяти зовсім в інших умовах і зовсім іншими методами, ніж його попередники, і тому слушно вважав цю угоду тимчасовою, яка була потрібна лише для перепочинку та концентрації усіх необхідних сил, щоб повернути Поділля.

Власне, під час підготовки нової війни з Туреччиною він і помер у Львові, маючи за собою лише 34 роки.

Читати далі тут http://duhvoli.com.ua/index.php?article=237

Хто керує Україною?

Під такою назвою у центрі Львова на проспекті Свободи президент Благодійного фонду «Україна-Русь» Ростислав Новоженець організував імпровізовану галерею портретів найвищих посадових осіб нашої держави. Усього перехожим пропонувалося оглянути дев’ять плакатів: вісім – з портретами найвищих керівників (президента, голови його адміністрації, прем’єра та віце-прем’єрів, дев’ятий – з даними про національний склад населення України.

Виступаючи перед городянами, Р.Новоженець зазначив, що, згідно із даними останнього перепису населення, в Україні проживають 77,8% українців за національністю. Але теперішня влада сформована так, що серед людей, які наділені реальними повноваженнями, немає жодного українця. А це, за його словами, є прямим порушенням тих статей Конституції, які говорять, що основним джерелом влади в Україні є народ, а також, що всі нації в Україні рівні. Які ж вони рівні, коли на найвищих посадах українців немає.

Присутнім також роздали текст звернення до громадськості щодо «порушення національних прав українців в Україні», копію якого Р.Нововженець пообіцяв відправити Генеральному секретарю Ради Європи Турбйорну Ягланду. У документі, зокрема, говориться: «Восьмимісячний період перебування Віктора Януковича на посаді Президента України ознаменувався передусім відвертою промосковською політикою, повсюдним згортанням процесів українського  відродження та грубим порушенням національних прав українців в Україні». І далі: «Найганебнішим явищем останнього часу стало витіснення українців за національністю з керівних посад, позбавлення корінного етносу реального впливу на події в державі . Адже українці за національністю складають 78% мешканців України. А у вищому законодавчому органі держави – Верховній Раді України кількість українців не перевищує 22%».

Саме цей текст звернення Р.Новоженець нещодавно пропонував прийняти на сесії Львівської обласної ради. Засідання транслювалося в прямому ефірі місцевого телебачення, і мешканці області мали нагоду бачити, хто з тих удаваних патріотів, що б’ють себе в груди в Галичині та говорять, що завжди захищатимуть національні інтереси, «завалив» документ.

Читати далі та дивитися фото тут http://duhvoli.com.ua/index.php?news=904

Небезпечний час «противсіхів»

Отже, виборче цунамі минуло. Українське суспільство чи то застигло в очікуванні результатів свого голосування – формальних, згідно з якими і формуватимуться органи місцевої влади, чи то просто, змучене від усього того бруду, який місяцями виливали на голову одне одному кандидати, вирішило зітхнути з полегшенням та трохи відпочити. Запанувала тиша. При чому, абсолютно незрозуміло, чи влада нас, звичайних громадян, нарешті залишить у спокої бодай на деякий період до наступних виборів, чи тиша ця насправді оманлива?

Можливо, хтось і не погодиться, що через наші з вами домівки пронеслося цунамі чи інше, не менш небезпечне стихійне лихо. Але якщо ви із цим згідні, то мали б сприйняти за очевидний факт, що будь-яка стихія залишає по собі руїну. Тоді нинішню тишу варто сприймати відповідним чином. І дуже наївними виглядають очікування тих, хто і цього разу сподівався на наступний день після виборів прокинутися в оновленій країні або – ще краще – когось там перемогти. Стихія здатна перемогти усіх нас, поглинувши наших однодумців разом із нашими опонентами. Водночас, кожен, хто вистояв, має нагоду швидко переконатися, що оновлення полягає лише в одному – усе навколо знесене. І в першу чергу це зараз стосується тих ідеалів, за які нібито боролися політики, які нібито підтримували громадяни. Кажу «нібито», бо саме ці вибори відкрили нам очі на те, чого раніше ніхто з нас помічати не хотів. Тепер же, здається, основне питання полягає ось у чому: чи ми, нарешті, дозволимо собі розплющити очі та об’єктивно поглянути на очевидні речі. Іншими словами, варто вже зараз робити хоча б попередні висновки із виборчого процесу, який, без перебільшення, стане визначальним для подальшої долі цілої України.

Висновок перший. Якщо не помиляюся, за два десятки років Незалежності в Україні ще не було настільки важливих виборів до органів місцевого самоврядування. З одного боку, усі погоджуються, що вони стали генеральною репетицією для влади та опозиції для наступних парламентських та президентських виборів. Саме зараз відточувалися політтехнолгії влади та опозиції, і можна було наочно подивитися чиї технології більш ефективні (про чесність, порядність та справедливість говорити у наш час просто смішно). З іншого боку, саме за таких екстремальних умов, коли влада Януковича застосувала всю силу від відверто несправедливого законодавства до потужного адмінресурсу та найагресивнішої реклами, яка коштувала величезних грошей, можна було побачити, чого вартий наш вітчизняний електорат. Зокрема, чи після численних розчарувань та набутого немалого досвіду у голосуванні на усіх попередніх виборах, люди нарешті навчилися думати, за кого голосують? Перший висновок – позитивний. Бо після 31-го жовтня 2010-го року в країні більше немає неважливих виборів. За владу відтепер боротимуться на усіх рівнях, і це очевидний великий крок на шляху до побудови громадянського суспільства. Головне тут, щоб цей позитивний рух тільки тим першим кроком не обмежився, бо в нашій новітній історії найчастіше саме так і траплялося.

Висновок другий. І влада, і опозиція мали би зрозуміти, що вони ці вибори, загалом, програли. Це випливає, передусім, із низької явки виборців на дільниці, найбільшої за всю історію кількість людей, які проголосували «проти всіх», а головне – із того, що ні влада, ні опозиція не досягли тієї мети, яку вони ставили перед собою, принаймні, у своїх передвиборчих промовах.

Наприклад, Партія Регіонів заявляла, що здобуде більшість чи не на всій території України. А натомість з тріском програла на заході держави. Якщо вірити попереднім результатам, які випливають із соцдосліджень та екзот-полів, про жодний тотальний контроль ПР у місцевих органах влади йтися не може. Вони лише можуть радіти, що завдяки своїм зусиллям і передвиборчим технологіям взагалі якось представлені у тих областях, де їх уже органічно не сприймають. Однак, зі свого боку, опозиція, яка сподівалася, що тривалий час перебування при владі Януковича призведе до низьких результатів Партії Регіонів у їхніх «вотчинах», також виявилася неправа. Обидва факти можуть свідчити лише про одне: нинішні політики чимдалі гірше орієнтуються у ситуації та навряд чи можуть об’єктивно оцінювати реалії, що складаються на території всієї України.

Висновок третій. Поведінка електорату ще раз довела, що українці поки що надто далекі від побудови справжнього громадянського суспільства. Крім того, напевно, не дуже зручно мають зараз почуватися ті, хто активно виступав за мажоритарну систему виборів. Попри все, люди голосували не за передвиборчі програми кандидатів, у обіцянки яких уже ніхто не вірить, і вже навіть не за «гарні обличчя», а, у першу чергу, за партійну приналежність. Як засвідчують численні факти, навіть у мажортарних округах велику кількість голосів отримали ті, хто належав до популярної у тому чи іншому регіоні політичної сили. Часом було навіть неважливо, хто той кандидат, чи має бодай найменший життєвий досвід чи бодай якусь більш-менш мудру програму собі написав. Тож, як не прикро, українці і далі готові голосувати лише за «своїх», якими б поганцями вони не виявилися в результаті. І це – велика перемога тих сил, які вже давно ставлять собі за мету розколоти Україну як державу.

Читати далі тут http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=94

Just another BLOG.NET.UA weblog