В Тустані замінили русло потоку

Війна із забудовником Державного історико-культурного заповідника “Тустань” перейшла на новий етап. У ніч на друге листопада Щур Михайло Пилипович виконав масштабні земляні роботи зі зміни русла потоку Воронового на ділянці, що не є його власністю, у межах охоронних зон – на території пам’ятки археології національного значення “Городище літописного міста Тустань” – неподалік місця, де він у червні цього року здійснював незаконне будівництво. 

Нагадаємо, що з 27 травня на земельній ділянці площею 0,4093 га, яка розміщена в с.Урич Підгородецької сільської ради Сколівського району Львівської області й перебуває у приватній власності гр. Щур Орисі Іванівни, її чоловік Щур М.П. здійснював незаконне будівництво готельного комплексу в комплексній охоронній зоні пам’ятки, незважаючи на приписи Управління охорони культурної спадщини Львівської облдержадміністрації, працівників прокуратури та міліції.  За два тижні забудовник встиг повністю вирити котлован та звести фундамент з готових блоків. Лише 18 червня, після ухвали Сколівського районного суду та вручення її порушнику, будівництво зупинене, а техніка забрана з ділянки. Розпочався судовий процес. 

Після цього Щур М.П.,  сільський голова Андрейків Богдан Миколайович та власники земель неподалік фортеці підбурюють селян до виселення Заповідника, Фестивалю та Музею історії Тустані, разом із ініціюють збори села для зміни охоронних зон пам’ятки. 

Читати публікацію повністю тут

Чи можуть негромадяни України керувати Україною?

Трохи більше тижня тривало голосування на нашому сайті. Читачам «Духу волі» було поставлене запитання: «Чи стали для Вас несподіваними результати виборів?». На нього ствердну відповідь дали 58,5 % учасників опитування.  

Отже, маємо можливість припустити, що нинішня влада на місцях сформована всупереч очікуванням більшості наших читачів. Про те, чи вона насправді відображає їх волевиявлення, мова наразі не йшла. Однак, зважаючи на численні інформації у ЗМІ щодо імовірних фальшувань результатів виборів, а також на нерівні умови ведення агітації, сумнівні факти зняття з реєстрації представників опозиційних сил, нарешті – сумнівні зміни до законодавства, зроблені безпосередньо під вибори 31-го жовтня ц.р., варто припустити, що й тут не буде нічого оптимістичного. 

Сьогодні ми ставимо наступне запитання до читачів «Духу волі», а саме: «Як Ви ставитися до того, що при владі в Україні можуть перебувати особи, котрі не мають українського громадянства?». 

Зауважимо, що перебування при владі таких осіб насправді заборонено законодавством України. Однак, судячи також із численних повідомлень ЗМІ, подібні факти у нас – не рідкість, і вони чомусь не стають приводом для гучних скандалів та переслідувань з боку правоохоронних органів. 

Зокрема, як стало відомо, мером міста Могилів-Подільський на Вінничині, за попередніми результатами, став громадянин Молдови. Кандидат від Партії Регіонів  Петро Бровко, – повідомляє УНІАН, – завідомо подав до ТВК неправдиву інформацію, вказавши у своїх автобіографічних даних українське громадянство. Натомість, стверджує видання, П.Бровко має молдовське громадянство і «прописаний» у селі Дондушень (Молдова). 

Видання «Кореспондент» повідомляє, що за особисту безпеку Президента України Віктора Януковича зараз відповідає громадянин Російської Федерації Вячеслав Занєвскій. Однак, особи, наближені до Президента, мають доступ до державної таємниці, а відтак, пише «Кореспондент», не можуть бути іноземцями… 

Ваше особисте ставлення до цих та інших фактів просимо висловлювати у голосуванні на сайті «Дух волі».

ГОЛОСУВАТИ ТУТ

Відстояти право на правду

Дванадцять пунктів червневого Меморандуму «Історія і політика», опублікованих на шпальтах журналу «Тиждень» (№25-26, 2010), вказують на те, що в Україні так і не вдалося викорінити тенденцію до фальшування або замовчування достеменних історичних фактів про наше минуле. Із завидною наполегливістю українцям постійно нав’язують чужорідні погляди у світобаченні та ряді гуманітарних наукових дисциплін, зокрема в історії, археології, етнології, філології тощо.

 

Свого часу Юрій Липа писав: «Чужа доктрина мусить дати вкінці розбиття, пониження і безнадійність. Бо, завдяки їй, ми трактуємо свій край ззовні, як і чужинці». Можливо саме у цьому й полягає задум чинної влади: позбавити українців колективної пам’яті й вкотре заплутати в координатах чужинецької олжі.

 

Отож найперше варто подякувати всім учасникам обговорення антиукраїнських тенденцій. Меморандум громадських слухань від 17 червня 2010 року засвідчив, що попри вище зазначене явище в країні таки сформувалася когорта журналістів і науковців, які мають сміливість захищати новітні напрацювання українознавства від ревізій на догоду не по-державницькому налаштованим владоможцям. Інша річ, механізми захисту, що їх мають у своєму розпорядженні українські патріоти, не співставні з тими важелями, які може застосувати українофобська влада. Отож украй важливо зуміти так розставити пріоритети, щоб національна історична концепція не підлягала ревізіям під час кожних змін у владних коридорах.

 

І ось тут уже можна дискутувати з Юрієм Макаровим, цитую: «Тоді я відповів відверто те, що думав і думаю досі: кожне покоління приречене на те, щоби переписувати – себто переосмислювати – історію своєї країни відповідно до потреб сьогодення, якщо не хочеш втратити її взагалі. […] Розумію, йдеться здебільшого не про історію як наукову дисципліну – радше про її спрощену й, нічого не поробиш, ідеологізовану адаптацію, яка здатна була б допомагати сучасникам відповідати на так само прості запитання: звідки ми, чому ми такі, які є, й, може, головне: навіщо ми. Але й про науку теж» («Тиждень», №25-26, 2010).

 

У наведеному фраґменті червоною ниткою проходить головний акцент: ідентифікація української давнини. Отже, якщо кожне наступне покоління буде знову й знову переписувати нашу історію, тобто щоразу від нуля заливати фундамент – так ми ніколи не дійдемо до спільного знаменника.

 

Зразок, що робити, онде поруч – у сусідній Росії. Не мали вони своєї історії. Вірніше мали таку, яку не хотілося афішувати, і тоді було зроблене державне замовлення. Карамзін і компанія написали історичну фантастику, якою росіяни вже котре століття хизуються й переконують увесь світ у її достеменності. А нам і вигадувати нічого не треба.

 

Наприклад. Ми відзначаємо 988 рік як дату хрещення Київської Русі. А де її документальне обґрунтування? Лише спогади про киян, як вони бігали вздовж Дніпра та вигукували до ідола, що плив водами Дніпра: «Видибай, видибай…» Це слабка доказова база. В той же час у дослідженнях відомих науковців – М. Чубатого, Г. Василенка, М. Брайчевського, Б. Рибакова та інших – які ґрунтовно орієнтувалися в іноземних архівах, аргументовано доведено, що хрещення Київської Русі відбулося 860 року. Принаймні така дата зафіксована у давньогрецьких історичних джерелах. 

Читати далі тут

Вбивство України

Теперішня влада на чолі з Януковичем всіляко намагається вислужитися перед Кремлем, здаючи поступово українські національні пріоритети, одним з яких є геноцид українців у 1932-1933 роках. Судове засідання у справі Януковича, під час якого позивач Володимир Волосюк вимагав від відповідача Януковича офіційно вибачитися за оприлюднення у Страсбурзі заяви, що Голодомор не був геноцидом проти українців, завершилося фарсом.

 

Водночас для манкуртів від політики існування знайдених архівних доказів навмисної організації Голодомору – наче забиті цвяхи у язик. Не знаходять вони обґрунтованих аргументів для пояснення масової загибелі мільйонів людей. Адже сама природа України і родюча земля заперечують можливість виникнення тотального голоду. Наслідки ж неврожайних років, що траплялися й раніше в нашій історії, спричиняли лише зростання цін на зерно, але ніколи – масового вимирання хліборобів. 

Голослівно заперечуючи у Страсбурзі геноцид в Україні, Янукович не вважав за потрібне пояснити такі факти:

 

1. Чому в голодні для України роки Кремль масово експортував зерно та інші харчові продукти за кордон?

 

2. Чому Голодомор мав місце виключно в регіонах, населених переважно українцями?

 

3. Чому голодуючі області в Україні були оточені військовими загонами, які не випускали з цієї території людей?

 

4. Чому іншим регіоном, окрім України, де в 1932-1933 роках було застосовано збройні сили для огородження території після вилучення харчів у населення, стала Кубань?

 

Це була кривава помста окупантів українцям за їхній патріотизм, за самоусвідомлення себе самодостатнім етносом, за відстоювання рідної мови, за постійні повстання проти окупації України й тяжіння до волі, за небажання бути рабами. Була іще одна велика «провина»: поширення українізації на інші території компактного проживання українців та перешкоджання у перетворенні поневолених імперських народів у безлике, зденаціоналізоване рабське стадо – «радянський народ».

 

Намагаючись приховати свої злочини, тогочасна комуністична влада фальшувала історичні умови загибелі людей. В актах про смерть вказували будь-які діагнози, але тільки не справжній – недоїдання. Не вказували також і причини такого масового недоїдання.

 

Однак слід етнічного злочину проти українців не вдалося приховати цілком. Працівники Державного архіву в місті Суми знайшли зовні непримітний аркуш пожовклого паперу, на якому була вказана справжня причина смерті 19-річного хлібороба Андрія Остапенка в 1933 році – «українець».

 

 

До Вашої уваги фотокопія довідки про смерть: дивитися тут 

До генези Української Головної Визвольної Ради

До Вашої уваги стаття, написана понад шістдесят років тому. Маємо нагоду зануритися в атмосферу, у якій тоді жила Україна, і водночас порівняти тодішні та теперішні умови.

Визвольні Змагання українського народу 1917–21 рр. закінчилися для нього невдатно. Після 1920 р. значна частина учасників українських армій опинилася в та­борах для інтернованих у Польщі, в ЧСР. Українські політичні діячі, головно із Східноукраїнських Земель, які брали активну участь у відновленні української самостійної держави і в боротьбі за неї, переважно емігрували. Українські Землі роздерто між СССР, Польщу, Румунію та ЧСР. Український народ знов опинився під пануванням чужинців.  

Читати далі тут

Визвольну боротьбу українського народу 1917–21 рр. репрезентували два Уряди — Уряд Української Народньої Республіки (УНР) та Уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). В 1918 р. це було зумовлене окремим розвитком визвольної боротьби українського народу в межах царської Росії й окремим — в межах австрійської монархії. Об’єднання усіх українських земель в одній Українській Народ­ній Республіці, що його святочно проголошено істо­ричним Універсалом 22 січня 1919 р. в Києві, лише на короткий час припинило існування двох окремих уря­дів. З уваги на специфічні, головним чином зовнішньо­політичні, умови, що в них проходила визвольна бо­ротьба українського народу в 1919–21 рр., обидва уря­ди далі продовжували існувати й діяти окремо.  

Після 1920 р. були примушені емігрувати й обидва уряди. На емі’рації уряд ЗУНР, як представництво Західньої України, проіснував до остаточного вирішен­ня справи Галичини Радою амбасадорів 15. III. 1923 р. Уряд УНР продовжував існувати далі, хоч після лі­квідації Спілки Визволення України (СВУ), тобто піс­ля 1930 р., його впливи на Українських Землях були дуже малі. Тут, на українських землях, в 1921–39 рр. в обстановці, з одного боку, посиленого наступу оку­пантів на український народ, зокрема в обстановці скрайньо ворожої українському народові політики московсько-большевицьких окупантів, і, з другого боку, в обстановці постійного росту визвольної революційної боротьби українського народу за національне виз­волення, створювався новий стан національно-політич­них відносин. Уряд УНР, який продовжував стояти на політичних позиціях 1918–21 рр. ні своїм особовим складом, ані своїми поглядами ніякою мірою не від­бивав тих глибоких перемін, що доконувалися у на­ціонально-політичному житті українського народу на Українських Землях, — і через це вже не міг уважатися представником цього нового стану національно-політичних відносин в Україні.

Після 1920 р. український народ, насильно загнаний в окупантське ярмо, своєї визвольної боротьби не при­пинив. Він її посилено провадив далі у різних фор­мах і на різних ділянках свого національного життя.

Найхарактеристичнішим явищем українського націо­нального життя 1921–39 рр. було виникнення і постій­ний ріст визвольної підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Собор­ну Державу. На фронті підпільної боротьби опинився найпатріотичніший, найідейніший, найактивніший ук­раїнський елемент. Щораз ширше вкорінювалися в Україні ідеї українського націоналістичного руху. Скрізь там, де вони доходили, вони неподільно опану­вали українські народні маси, різні українські на­ціональні середовища. Український визвольно-рево­люційний рух став одним із найважливіших факторів українського національного політичного життя.

Вибух другої світової війни в 1939 р. дав українсько­му народові нові надії на можливість здійснення його самостійницьких прагнень.  

Зокрема, провідні українські політичні кола виріши­ли використати для здійснення самостійницьких ідеа­лів українського народу вибух німецько-большевиц-кої війни в 1941 р. З ініціативи українських націоналі­стичних кіл 30 червня 1941 р., тобто зараз же в пер­ших днях німецько-большевицької війни, на Україн­ських Землях утворився незалежний український уряд – Українське Державне Правління, яке перед усім світом проголосило відновлення Української Самостій­ної Держави.  

На проголошення самостійности України німці від­повіли виарештуванням членів Українського Держав­ного Правління, багатьох діячів українського підпіль­ного руху та чільних українських патріотів.  

Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні допровадила, в наслідку, тільки до поглиблення і поширення боротьби українського народу. Український визвольний рух, шукаючи нових шляхів, змагав, як і змагає, все до однієї і тієї самої мети  — до побудови Української Самостійної Соборної Держави.  

1942 рік в Україні, і особливо друга його половина, позначився посиленим наступом гітлерівських загарб­ників на український народ. Особливо жорстокого гноблення зазнавало українське населення у т. зв. «Райхскомісаріяті Україна». Німці силоміць вивозили все працездатне населення на каторжні роботи в Ні­меччину, немилосердно грабили його з останніх хар­чових запасів, за найдрібніший спротив їхнім драконським зарядженням палили цілі села та вимордовували сотні ні в чому невинних мешканців, в тому чис­лі завжди дуже багато жінок і дітей, масово арешту­вали українських самостійників, усіх українських патріотів.  

Крім гітлерівських окупантів, українські народні ма­си, зокрема селян, тероризували і грабували банди большевицьких партизанів. Ці банди, посуваючись з Білорусі, почали опановувати північні і північно-за­хідні лісові терени України. Вся «протинімецька бо­ротьба» большевицьких партизанів зводилася до гра­бування в українського населення останніх шматків хліба, останнього одягу, до розшуків та розправ над українськими патріотами.  

Їхня мета – Україна без українців

Після того, як нинішня судова система висловилася за скасування указів Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, як відомо, патріотичні сили розпочали адекватний процес стосовно так званих радянських героїв.  

Нагадаємо, що звання героїв для Бандери та Шухевича визнано незаконним лише на тій формальній підставі, що вони, мовляв, не дожили до проголошення теперішньої Незалежної України, а відтак ніколи не були її громадянами. Утім, Олексію Бересту, Михайлу Василишину, Тетяні Маркус, Анатолію Шапіро та Кузьмі Дерев’янку, щодо яких із тієї ж причини логічно було б застосувати ту ж саму норму, звання Героїв України залишили. Тоді суд мотивував своє рішення тим, що на момент розгляду справи змінилося законодавство, і громадяни, мовляв, вже не можуть ось так просто звертатися до суду про скасування указів Президента. Хоч ця ситуація і свідчила про поразку проукраїнських сил в Україні, дехто зітхнув з полегшенням. Бо можна було вважати, що процес дегероїзації борців за незалежність нашої держави припинився. Але де там! 

10 листопада Окружний адміністративний суд Києва, всупереч будь-якій логіці почав розглядати справу за позовом Наталії Вітренко, яка вимагає скасувати Указ Президента України Віктора Ющенка „Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті”. Вочевидь, такий розвиток подій мав би означати, що влада, складовою частиною якої є суди, з одного боку, сповідує подвійні стандарти, а з іншого, робить усе можливе, щоб прийдешні покоління українців знали якомога менше про тих своїх пращурів, які ціною власного життя виборювали свободу для нашої Батьківщини. Думки із цього приводу ми попросили висловити депутата Львівської обласної ради Ростислава Новоженця. 

– Пане Ростиславе, як Ви оцінюєте сам факт цього судового процесу? 

–   Після приходу до влади Януковича в Україні різко активізувалася п’ята колона. З небуття вигулькнула так звана „солодка парочка” Вітренко-Марченко. Хоча їм би більше пасувало іменуватися „смердючою парочкою”, бо де б вони не були, від них завжди відгонить московським імпер-шоовінізмом. Ці особи, очевидно, єврейського походження, ховаються за українськими прізвищами, водночас, люто ненавидять все українське. Ось і на суд приперлися, обвішані георгіївськими стрічками, що символізували ще з царських часів перемогу російської зброї. У будь-якій цивілізованій країні тих, хто виступає проти борців за незалежність, що в кожного народу є святим, в кращому разі, депортували б за межі держави, а взагалі таким місце за гратами через їх антидержавну агітацію.  

Позов до суду, який вони подали, – це виклик усім свідомим українцям. Тому їм потрібно дати рішучий опір. Якщо цього не робить держава, а сподіватися від керівництва України, де немає жоного етнічного українця, цього марно, це повинні зробити українські патріоти. І тому я підтримую громадську ініціативу «Просвіти» і вже надіслав окружному адміністративному суду Кєва заяву з наполяганням залучити мене як третю особу на стороні відповідача. Сподіваюсь, що це зроблять і тисячі інших українців. 

–   Чи цього буде достатньо для захисту інтересів титульної нації на теренах власної держави? 

–   Взагалі, нам треба припинити тільки захищатися, але й розпочати рішучий наступ на антиукраїнські сили, що до краю розперезалися у нашій державі. Ворога треба бити його ж зброєю. Чому б, скажімо, не подати чисельні позови до суду хоча б, аби не визнавати учасниками бойових дій (за що належать відповідні пільги та пошана в суспільстві) ветеранів НКВС та інших каральних радянських органів, від яких загинули мільйони українців? 

Вітренко і Марченко, очевидно, гідні нащадки енкаведистів і не розстрілюють українців лише тому, що зараз інші часи.  

–   Але була вже спроба відповісти таким же чином на скасування указів про звання героїв Бандері та Шухевичу. Тоді суди не прийняли заяв від патріотів, посилаючисть на те, що змінрився закон та не може кожен громадянин судитися з владою у будь-якому суді. Як ви оцінюєте той факт, що у Вітренко прийняли саме таку заяву. Чи не варто очікувати такої ж відмови на адекватні дії з боку українців, як це було кілька місяців тому? 

–   Звісно, що на судову гілку влади, яка в Україні повністю підпорядкована владі виконавчій, годі сподіватися. Однак, це не означає, що шукати справедливості через суд зовсім намарно. Принаймні, опосередковано, результату можна таки домогтися. Адже Президент Янукович таки не виконав рішення суду і не скасував указ про присвоєння героя Степанові Бандері. Більше того, інформація про суд над Бандерою, та ще й у 50-річчя його вбивства московським агентом, розбурхала в суспільстві пристрасті і, безумовно, позитивно вплинуа на зростання національної свідомості в сучасній Україні. 

 

Читати далі тут

Шляхами бацьки Лукашенка

Останні дні подарували українцям кілька новин, котрі, хоч і дещо загубилися на тлі невиправдано довготривалого підрахунку голосів, відданих громадянами на виборах двотижневої давнини, але все ж не повинні залишатися непоміченими. Адже, саме ці новини свідчать про процеси, результат яких може напряму вплинути на подальшу долю держави. Новина перша: жорсткі дебати про те, чим сьогодні є і завтра буде Україна на Європейському континенті, вже перенеслися зі стін нашої Верховної Ради до Європарламенту. Новина друга: наступного року Молдова подасть заявку на вступ до Євросоюзу. 

Можливо, комусь із читачів і видасться нісенітницею таке співставлення. Мовляв, на городі бузина, а в Києві дядько!? Але, давайте все ж розберемося у ситуації. 

Наміри Молдови офіційно заявити про своє бажання вступити до ЄС озвучив прем’єр-міністр цієї країни Володимир Філат. До останнього часу саме Молдова вважалася найбіднішою з точки зору доходів на душу населення країною Європи, а ми, Україна, одразу перед ними. Якщо справа молдовської євроінтеграції не загальмується, можна бути впевненим, що ганебне останнє місце в Європі посідатимемо саме ми. Відтак, у разі успіху найслабшого із сусідів України, вона опиняється у статусі «чорної діри» Європи – бідної і вже недемократичної держави, можливо, навіть нездатної самостійно вирішувати власні проблеми. Україна, в такому разі, автоматично стає послідовником лукашенківської Білорусі, ось тільки на значно нижчому етапі розвитку. 

Подібність України Януковича та Білорусі Лукашенка вже очевидна. І справа навіть не в тому, що Януковича вважають за походження білорусом. І не в тому, що він, загалом, копіює імідж білоруського бацька. Згадаймо, що свого часу Лукашенко також концентрував владу у своїх руках та видавав на людях недолугі каламбури на зразок: «Треба взятися за яйця». Янукович тут дійсно дуже нагадує Лукашенка на початку його довготривалої каденції, коли починає наради із керівниками різних рівнів та демонструє, хто в хаті господар. Й чим не лукашенківський вислів: «Я їм голови повідриваю»? Справа, зрештою, не у зовнішній подібності обох президентів, а у внутрішньому переконанні стосовно того, як саме потрібно керувати країною. Причому, особливості менталітету Януковича настільки яскраво проявляються, що їх не сховаєш навіть за жорстко цензурованими коротенькими сюжетами у новинах. Як президента не показуй, все одно і громадянам України, і іноземцям добре видно, ким він є насправді, а разом із ним – і вся влада, підібрана за принципом однієї команди без будь-якого натяку на внутрішню дискусію стосовно важливих для подальшого життя українців питань. Чим не Білорусь номер два? 

Звісно, такі перетворення аж ніяк не в інтересах Об’єднаної Європи. Згадаймо лише про те, скільки зусиль та ресурсів ЄС витратив на боротьбу за демократизацію Білорусі. А чого домігся станом на нинішній день? Нічого! У кращому разі мова може йти про певний розкол між білоруською та російською владою та, нарешті, дискредитації утопічної ідеї про рівноправне об’єднання обох країн в одну братню. Втім, дискредитація ця відбулася, скоріш, сама собою, аніж за сприяння демократичного Заходу. І тут доводиться лише дивуватися, що серед українців, які за кращих у сенсі свободи отримання об’єктивної інформації часів могли наочно бачити усе це, досі залишається чимала частина громадян, котрі вірять у можливість такої співдружності. Схоже, для Європи сьогодні важливо зупинити Україну у намаганнях відійти у минуле ще й тому, що ідея відновлення СРСР може знову активно розвиватися, але тепер уже не з маленькою Білоруссю, але з великою Україною. Якщо так, то не варто дивуватися, що українське питання залишається одним із найважливіших у Європарламенті. 

Та, вочевидь, ЄС тут міг би виявити значно більшу рішучість та принциповість, якби до дискусії не долучилися самі українські політики, котрі, не маючи вже можливості боротися за втілення своїх ідей у Верховній Раді, перенесли дебатування до ЄС. Причому, існує вже думка, що євродепутати, котрі розділилися у думках щодо оцінки становища в Україні, тепер уже розмовляють як спікери чи, принаймні, прихильники Януковича або Тимошенко. Так, за словами представника групи народних партій у Європарламенті Ельмара Брока, який відстоює схвалення відповідної резолюції стосовно України, їхні європейські соціалісти, виявляється, мають контракт із Партією Регіонів. Отже, вони й будуть відстоювати інтереси діючої в Україні центральної влади, намагатися не помічати кричущих фактів згортання демократії в Україні, особливо через призму теперішніх виборів до місцевих органів влади. Але й Тимошенко у Європарламенті також має своїх прихильників… Власне, цими обставинами аналітики зараз і намагаються пояснити те, що резолюцію щодо України ніяк не можуть прийняти. Де вже там до принципового відстоювання загальноєвропейських цінностей та справжнього бажання бачити Україну членом ЄС не те що у найближчому, на навіть у віддаленому, але реально досяжному майбутньому! Триває політична боротьба, яка дуже нагадує нашу рідну Верховну Раду.  

Так, уже згаданий Ельмар Брок заявив, що бачить в Україні загрозу демократії «а-ля Путін». А тим часом інший депутат Адріан Северін стверджує, що для схвалення резолюції у такому дусі поки не вистачає фактів. Виявляється, не тільки українська ЦВК може зволікати з оприлюдненням результатів виборів. Думку із цього питання через десять днів після закінчення голосування не змогла висловити й група спостерігачів за виборами в Україні від Європарламенту. Чи не дивно це, адже, на відміну від українців, які, власне, рахують голоси, європейським спостерігачам варто лише було зайняти чітку позицію: визнавати вибори в Україні демократичними чи ні? І жодної кримінальної відповідальності за дрібні помилки у наведенні виявлених фактів порушень не наступає. Але ж є у них і своя бюрократія, і своя схильність до політиканства. Боротьба між ЄНП та соціалістами у Європарламенті вже надто нагадують добре знайомі нам стосунки ПР та БЮТ в Україні – кожен займає свою непримиренну позицію, де перші звинувачують других, що вони заважають нормальній роботі, а ті, у свою чергу, говорять, що їх опоненти стали звичайним рупором української опозиції. Але це ще не все. Не тільки найбільші політичні сили, але й позапарламентські партії в Україні тепер намагаються вести боротьбу на європейському майданчику. 

Чим саме закінчиться це протистояння, сьогодні прогнозувати важко. Принаймні, варто дочекатися до 22-го листопада, на яке перенесено розгляд українського питання та саміту «Україна-ЄС», де, мабуть, буде сформоване сучасне ставлення Об’єднаної Європи до України та намічені шляхи подальшого розвитку стосунків. Що б там не сталося, а Україні як незалежній державі та українцям – звичайним громадянам – було б вкрай невигідно, якби ЄС через Європарламент та інші органи управління євроспільнотою видавав би надто згладжені думки про ситуацію у нашій державі або ж взагалі замовчував існуючі проблеми. У такому разі влада Януковича, вочевидь, відчула би мовчазну згоду європейців на політику, яку вона провадить. 

Читати далі тут

Хто і коли заснував місто Львів

Вірогідні й невірогідні дати заснування столиці Галичини 

 

Наукова розвідка про вірогідні й невірогідні дати заснування міста Львова, що її окремим виданням випускаємо в світ, адресується широкому читацькому загалові і, насамперед, читачам-львів’янам, які особливо цікаві знати, хто й коли започаткував їхнє місто. 

Перші документально засвідчені спроби дати відповідь на ці питання сягають XV ст., коли в одній тогочасній польській писемній пам’ятці її автор (Ян Длуґош?) ствердив, що Львів був заснований в XIII ст. галицьким князем Левом Даниловичем. Ця інформація, без сумніву, була почерпнута з якихось давніших руських літописів, якими, як відомо, часто послуговувалися польські хроністи XIV–XV століть. В міру того, як з плином часу ставали відомими все нові писемні й археологічні джерела, що несли хоч найменшу інформацію про початки Львова, думки істориків мінялися. В іноземній та українській історичній літературі можна знайти різні дати появи міста Лева та різні імена його гіпотетичних засновників. Усе це детально, з покликаннями на джерела та літературу предмету, викладено й критично проаналізовано в пропонованій розвідці. 

До останнього часу в розпорядженні істориків були по суті тільки дві достовірні інформації про початки Львова, що їх донесли до нас найдавніші писемні джерела. Це, по-перше, звістка Галицько-Волинського літопису (XIII ст.), що Львів існував уже в 1256 р., і по-друге, повідомлення польських, німецьких та українських хроністів XV–XVIII століть, що його заснував галицький князь Лев Данилович. 

Отож, на підставі цих даних можемо з повним правом ствердити, що столиця Галичини була заснована Левом Даниловичем до 1256 року. Виникає питання: коли конкретно це могло статися? Історики XIX–XX століть, не володіючи якимись конкретнішими даними, і моделюючи історичну ситуацію середини XIII ст., припускали, що це відбулося у часовому проміжку між 1245–1255 роками. Та позаяк таке датування є надто гіпотетичним, в нашій культурній традиції утвердилася практика відзначати ювілеї Львова, виходячи з першої літописної згадки про нього під 1256 роком. Це, зрештою, не суперечить нормам міжнародної практики, реґламентованої ЮНЕСКО, що коли є невідомою точна дата заснування якогось міста, то приймається за таку перша писемна згадка про нього. 

Тим часом нещодавно, вивчаючи джерела до історії церковної політики Романовичів, ми натрапили на інформацію, яка заставляє знову повернутися до проблеми конкретної дати заснування Львова. Ця інформація звучить майже сенсаційно: виявляється, Львів був заснований “князем русинів Левом 1240 року”.  

Автором цього повідомлення є видатний французький вчений-сходознавець кінця XVII – початку XVIII ст. Мішель Лє Кієн. Оскільки його дата заснування Львова під 1240 роком пройшла повз увагу істориків XVIII–XX століть, ми в пропонованій розвідці поставили собі за мету відповісти на два засадничі питання: по-перше, що за історик був Мішель Лє Кієн та чи можна йому довіряти, і, по-друге, наскільки вірогідною з точки зору історичних обставин XIII ст. є його дата заснування Львова. 

Нашу арґументацію та висновки читачі знайдуть на сторінках цього видання. Що ж до висновків, то їх, звісно, не слід сприймати як істину в останній інстанції. Необхідні додаткові арґументи, які підтверджували б цю нововідкриту нами дату заснування Львова. Сподіваємося, що наше повідомлення збудить інтерес серед істориків, і вони висловлять свою думку щодо вірогідності звістки Мішеля Лє Кієна. 

Читати текст повністю тут

Українському виборцю «проламали голову» розвідним ключем порожніх обіцянок

Коротко викладу його суть. У старому (напевне, ще довоєнного зразку) багатоквартирному будинку була одна «нєхарошая квартира». Час від часу там відбувались гулянки-застілля, після яких і господарів, і гостей знаходили за святковим столом з проломленими черепами. Сон розпочався з розповіді про цю історію від одного старожила, а далі у згадану квартиру зібрались гості зі всього будинку, щоб відзначити новосілля її нових мешканців. Закінчилось воно, зрозуміло, за законами жанру, тим, що один гість в момент кульмінації застілля зайшов до кімнати з розвідним ключем і взявся бити всіх присутніх по голові, весело жартуючи і розповідаючи про своє життя…

 

Після цього я прокинувся. Мені вже давно не снилось нічого подібного, тому я запитав свою дружину (а вона добре розуміється на подібних речах), що б це все могло означати. Вона миттєво зорієнтувалась. Все виявилось дуже просто. Будинок – це Україна. Гулянка – це вибори. Розвідний ключ – це передвиборчі обіцянки. А трупи – це їх виконання…

 

І дійсно, пройшовши всю виборчу кампанію в якості кандидата від моменту реєстрації і до оголошення результатів, обійшовши від хати до хати більшу частину будинків і поспілкувавшись з більшістю їх мешканців, я можу говорити про певні особливості та тенденції української національної забави «вибори».

 

Майже ніхто з виборців мого округу не цікавився передвиборчою програмою. Рідко кого цікавила моя біографія. Найпоширенішими питаннями виявились «Скільки тобі років?», «Яке твоє прізвище?» та «Яка партія?» (не зважаючи на те, що і прізвище і партія звучали в моїй промові по кілька разів). Далі, зазвичай, я чув монолог, наповнений твердженнями, що треба обирати молодь, бо лише вона може щось змінити і покращити, що я правильно роблю, йдучи до виборців особисто, без посередництва приплачених агітаторів, що журналісти – це сміливі і освічені люди, а тому їм необхідно дати владу… 90% моїх зустрічей закінчувались обіцянкою проголосувати саме за мене. Але маємо те, що маємо… я не пройшов.

 

Звісно, мої конкуренти задіяли і адмінресурс, і підкуп виборців, і де мотивували моїх прихильників прийти на виборчі дільниці, розмістивши їх у незручних місцях… але це аж ніяк не знімає з мене відповідальності за недостатню роботу з виборцями. Головним же висновком є інше.

 

Виборець знову віддав перевагу не програмам та ідеям, а гаслам та брендам, не особистим якостям та досвіду кандидатів, а пізнаваності їхніх імен. Виборець не задумувався над суттю та змістом політичної сили і кандидатів, обираючи лише яскраві обгортки. Громадяни масово бойкотували цю профанацію вибору.

 

Не маючи у своєму розпорядженні ані значного фінансового ресурсу, ані адміністративного, однак маючи голову на плечах і знаючи найефективніший метод агітації – особисте спілкування, я вирушив «в люди» від хати до хати. Я знайомився з людьми, спілкувався, розповідав про себе, слухав, відповідав на питання… Моєю агітацією стали газети з моїми статтями та мій блог. Мене запрошували на подвір’я, на кухні, пригощали чаєм та кавою, пропонували відвідати свіже звареного супу, купити в них куртку, аби зігрітись, благословляли, пропонували брати до рук зброю і власноруч наводити порядок… Я лагодив бабусі ланцюг з ошийником, втікав від собак, знаходив героїв для наступних матеріалів та статей у свою газету. Кампанія була надзвичайно цікавою та насиченою пригодами.

 

В день виборів я відвідав усі дільниці свого округу. Дільниці знаходились на значній відстані від місць проживання виборців. Це було однією з головних причин низької явки. Ті ж, хто все таки прийшов, був дезорієнтований незручними приміщеннями та довжелезними чергами до кабінок (я вже мовчу про кількість виборчих бюлетенів та їх довжину). Багато хто розвертався і йшов додому. Інші голосували, не доходячи до кабінок і не лише за себе. Члени ДВК пояснювали виборцям, як і за кого потрібно голосувати. Не обійшлось і без спроб організації «каруселей».

 

Читати далі тут

Історія долає несправедливість!

Нещодавно в польських електронних мас-медіа з’явилася стаття Криштофа Павловського під назвою «Креси – розмінна карта». У ній автор висвітлює (власним баченням) історію поділу Польщі «великою трійкою», в часі Тегеранської та Ялтинської конференцій, а також критикує угодовську позицію тодішнього прем’єра ген. В. Сікорського. Саме Сікорському автор закидає непослідовність і нестійкість в дипломатії і недалекоглядність в боротьбі зі Сталіним, поступливість щодо Черчіля і Рузвельта. Стаття – це суцільний біль за кресами всходніми і перш за все за Львовом. І ні слова про те, що «креси всходні» – це Галичина і Волинь, яка є батьківщиною автохтонів-українців, які теж мали право на свою державу і на батьківські землі. 

Автор пише: «Історія конфліктів про польські землі всходні між Річчю Посполитою і Росією є довга і крута. Останнім і найтрагічнішим фактом цього конфлікту є 1945р., коли ця Польща, впхнута в рамки Росії, мусіла погодитися з відірванням від матері кресув Всходніх». Як бачимо, автор втрату кресів всходніх вважає більшою трагедією ніж втрату державності поляками у 1795р. Так і хочеться йому відповісти, що Галичина та Волинь ніколи не були дочками Речі Посполитої, а швидше невільницями, схопленими від часу безперервних наїздів шляхти і магнатерії. 

Аналізуючи статтю, можна з багатьма думками автора не погодитися, зокрема з тими, що Сталін, Черчіль і Рузвельт вбачали у Польщі слабкого союзника і мали її закордонний уряд як розмінну монету. 

Довоєнна Польща ще в 1921р. підписала пакт із Францією, який гарантував їй допомогу у випадку нападу з боку Німеччини і був оновлений в кінці 30-х років. Приблизно тоді ж був підписаний і аналогічний договір з Британією. Нагадаймо читачеві, що в 1923р. обидві ці країни, що мали переважаючий вплив у Раді Амбасадорів Паризької Конференції передали Східну Галичину Польщі, узаконивши таким чином окупацію і ліквідацію ЗУНР. Неймовірні зусилля галицької дипломатії і особисто Митрополита Андрея Шептицького були даремними. Ніхто не прислухався до голосу уярмлених українців. Зате історія рахунків не забуває! 

Договір Ріббентропа – Молотова перекреслив дистрофічні спроби Англії та Франції порозумітися з «батьком всіх народів». Над Польщею нависла смертельна небезпека, а її гаранти до війни не були готові, тому про реальний захист Польщі не могло бути й мови, а тим більше представники цих великих країн вже вели таємні бесіди щодо східних територій Польщі. 

У перші дні німецько-польської війни, польське керівництво сподівалося, що при допомозі Англії та Франції, німці будуть розбиті. Чекали 17 днів, рівно стільки ж, скільки чекав Сталін. Сподівання польського керівництва були даремними, а союз із Францією та Англією виявився мильною бульбашкою. Це і підштовхнуло Радянський Союз розпочати масштабну агресію проти Польщі під приводом «Захисту єдинокровних братів». Але Польща і надалі вірила союзникам. 

Часто можна прочитати в польській літературі про те, що ОУН передала секретну інформацію Німеччині, однак чимало польських військових і державних діячів успішно працювали на радянську розвідку. Цитуємо К. Павловського: «Совіти досконало знали кожен наш рух у справах східних кресів, як і зміст договорів завірених через Польщу. Отож директор Східного Департаменту Міністерства законних справ підполковник Тадеуш Кобилянські, співробітник Пілсудського людина з найближчого оточення президента Мосціцького і полковника Бека (міністр закордонних справ І.Ф.) був 1924р. платним радянським агентом». 

З нападом німців і більшовиків на Польщу, її керівництво – маршал Ридз – Смігли, президент Мосціцький і міністр закордонних справ – Бек, покинули країну і на авансцену політичної, дипломатичної та воєнної боротьби виходить генерал Владислав Сікорські, який зумів відсунути від активної політики пілсудчиків і стати прем’єр-міністром. 

Після захоплення Польщі, сотні тисяч поляків різними шляхами опинилися у Франції. Тут сконцентрувалося 100-тисячна польська армія і величезна еміграція. Всі вони мріяли відродити незалежну Польщу, включаючи і «креси всходні». Мусимо відзначити, що польські офіцери і жовніри, серед яких було чимало західних українців, героїчно билися під Нарвіком, а потім у Франції проти гітлерівців і вже по капітуляції останньої, поляки ще три дні чинили впертий опір фашистам, незважаючи на заклик французького маршала Петена скласти зброю. Частина польських вояків зуміла переправитися в Англію і продовжити боротьбу проти вермахту. На цей час припадає і активний період таємних перемовин ген.Сікорського з Черчілем. Англійський прем’єр тоді обіцяв полякам повернути їм всю територію заледве не «од можа і до можа», бо над самою Англією нависла загроза вторгнення, а сміливі польські вояки і особливо пілоти конче потрібні були англійцям. Обіцянка Черчіля була ще одним обманом поляків. 

Читати далі тут

Just another BLOG.NET.UA weblog