Підприємці у програші – це розплата за двадцятирічну пасивність

Ну як вам це подобається: в країні революційна ситуація, а він спокійно їде по брюсселях, щоб поручкатися із великими європейськими цабе та привезти додому чергову обіцянку-цяцянку для свого нерозумного народу. Він вважає, що пообіцяє людям безвізовий режим з ЄС – якось там і колись там – і цього виявиться достатньо, аби більшість ревіла від захвату.  

Дізнаємося також, що він збирається до Москви з візитом. А його найближчі соратники – також не скасовують «заплановані важливі закордонні поїздки». Із протестувальниками спілкуються менші клерки. А він так, між ділом, також погоджується із ними зустрітися. Для нього це не так важливо, як зустріч з російським президентом чи хоча б патріархом. Але він усе ж обіцяє «почути кожного», хоча й наголошує, що головної вимоги протестувальників не збирається виконувати – у спрощеної системи оподаткування, за його словами, майбутнього вже немає. Вочевидь, багатотисячні натовпи роздратованих наступом на свої права підприємців його аж ніяк не лякають. Він, Янукович, – уособлення нинішньої української влади, але назавтра він, мабуть, вже відвів собі роль «того, кого не можна називати» і вже готовий одноосібно правити покірним електоратом. 

А їх називають найбільш активною частиною суспільства, тими, хто шість років тому з ганьбою відігнав його від влади, а нині уособлюють собою зародок середнього класу, вільних людей, котрі можуть збудувати громадянське суспільство. Але це – значне перебільшення. Їхні теперішні виступи схожі лише на бунт доведеної до критичної точки маси. А бунт, як відомо, – це не революція. Бунт лише ламає, а не знищує вкрай погану державну машину. Потім, коли пристрасті вляжуться, цю машину можна буде доволі легко відремонтувати, і все повернеться у звичне русло життя держави, де за блюзнірством та демагогією влади ховається лише вперте небажання враховувати інтереси нації в цілому та кожної особистості зокрема.  

Чи може все обернутися інакше? Так, може. Але чому, власне, ситуація має виправитися на краще? Як для цього є підстави? Хочемо ми чи ні, але нинішній Майдан може дати кілька результатів, серед яких лише один буде трактуватися як абсолютний програш протестувальників. З іншого боку, і влада, якій вони себе протиставили, також може програти лише в одному з кількох варіантів. Причому, цей варіант – цілком фантастичний, такого у нашому суспільстві за останню тисячу років ніколи не було. Решта імовірних результатів цілком сприйнятні для правлячого класу. І Януковичу тут немає чого хвилюватися, якщо, звісно, він не останній боягуз та не тремтить від самої думки, що може позбутися такої привабливої посади як Президент України. 

Отже, розглянемо можливі варіанти розвитку подій. 

Варіант 1. Абсолютний програш громади. Владі, імовірно, вдасться затягнути час, дочекатися погіршення погодних умов та знесилення протестувальників. Зараз, зрештою, вона його і втілює, коли, зокрема, заявляє, що президент, мовляв, іще сам не бачив того одіозного податкового кодексу, документ досі не надійшов із Верховної Ради, а треба ж іще дочекатися висновків експертів. 

Попри те, що очевидна безглуздість таких аргументів, адже влада прилюдно розписується у тому, що вона сама не знає, що такого там було прийнято, у запалі пристрастей це може спрацювати. Якщо люди з майданів порозходяться, буде відкритий шлях до подальшого наступу на права суспільства – аж до того, щоб примусити одну його частину жити в бараках, а іншу – в казармах. Для чого слухняному бидлу більше? Якщо вдасться впоратися із протестами найактивнішої його частини – підприємців – то що, уявіть, вони будуть робити з бюджетниками, пенсіонерами, студентами, працівниками реального сектору економіки? 

Зважаючи на події шестирічної давнини, цей варіант видається малоімовірним. Але згадаймо про те, що історія повторюється двічі (вдруге – лише як фарс), згадаймо про зневіру суспільства у тамтій помаранчевій революції… Не так уже й мало шансів на реалізацію саме такого сценарію. 

Варіант 2. Влада почне бавитися з вогнем. Вже є рішення суду про заборону масових акцій у центрі столиці, а значить – є законні підстави піти на силовий варіант, хоч це й буде прямим порушенням конституційних прав громадян на свободу вуличних акцій протесту. Міністр внутрішніх справ Могильов, котрий кілька місяців тому вже намагався виставити протестувальників із міста у чисте поле, цілком спроможний виконати будь-який наказ. Але це – небезпечна гра, котра може не на жарт розпалити громадянський конфлікт у країні. Чи боїться його влада, у котрої є й гроші в офшорах, й нерухомість за кордоном, і можливість швидко забратися з небезпечного місця? Згадаймо, що за останні десятиліття лише подружжя Чаушеску за таке справді наклало головою. Решта лідерів країн відносно безболісно вийшли з критичної ситуації.  

Отже, і цей варіант не виключений. Особливо, якщо зважати на те, що у владних коридорах досі обговорюється теза, що їхній програш шестирічної давнини став лише результатом нерішучості тодішнього президента Кучми. Це варіант імовірний, хоча не дуже привабливий, передусім, для самої влади. Не для того вони вбухали мільярди у вибори, аби тепер виставити самих себе ворогами народу та довести ситуацію до такої критичної межі, щоб втікати з території, на якій збираються панувати вічно. 

Варіант 3. Протестувальники, виснажені затягуванням процесу з боку влади, погоджуються на непринципові поступки Януковича і команди. Суспільству оголошують, що воно перемогло та захистило власні права. Насправді ж влада розуміє, що народом можна маніпулювати за допомогою нескладних дій: спочатку закручувати гайки до відказу, потім – трохи поступатися. Люди – щасливі, хоч і в чергове обмежені у своїх правах, влада, передусім, на міжнародній арені б’є себе в груди, наочно показуючи, яка вона демократична.  

Здається, цей варіант найбільш привабливий для влади. І грунт для нього вже підготований. Не даремно ж Азаров заявив, що у нас тепер «найліберальніший» податковий кодекс. Отож, зробивши його «іще ліберальнішим», вони досягнуть свого. 

Читати далі тут

Пахловські побрехеньки чи справжній геноцид?

Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що нинішня влада втратила довіру навіть серед найвірнішого, так би мовити, свого електорату. Протести проти прийнятого податкового кодексу нарешті об’єднали схід і захід України у відвертому несприйнятті дій команди Януковича. Мова, щоправда, йде поки що лише про ту частину населення, яка безпосередньо намагається робити власний бізнес без своїх лобістів при владі, без корупційних схем тощо – про малих підприємців, яких в Україні мільйони.  

До пересічного громадянина ще не до кінця дійшло, що влада, по суті, оголосила йому війну. Але розуміння цього факту, певно, невдовзі прийде. Адже влада і зараз заявляє, що не збирається зупинятися «на досягнутому». Щойно впораються з малим бізнесом, тисячі протестувальників від якого президент Янукович вже назвав тими людьми, які не хочуть дотримуватися закону та платити податки, візьмуться і за звичайних громадян. Бо влада, не зважаючи на те, що наші співвітчизники живуть найгірше в усій Європі та вже починають заздрити не тільки росіянам, але й білорусам, і далі вважає, що народ забагато їсть. Що це, коли не відвертий геноцид та війна з власним народом? 

Податковий кодекс – тільки початок. Прогнозувати, наскільки погіршиться життя країни, коли вона почне жити за запропонованими драконівськими правилами, щоправда, можуть переважно люди, які самостійно сплачують податки. Таких, звісно, мільйони, але в Україні це аж ніяк не більшість електорату і не та критична маса, яка самостійно спроможна, вийшовши на вулиці, змести цю владу. Підприємцям необхідна активна підтримка не тільки їх найманих працівників, але й студентів, пенсіонерів, тих, хто працює у бюджетній сфері. Але ці категорії громадян і далі отримують від влади ура-переможні реляції про те, що в результаті прийняття податкового кодексу їх життя поліпшиться. На жаль, багато хто у такі побрехеньки досі вірить. А тому залишається відкритим питання: чи так уже важко нинішній владі, маніпулюючи свідомістю мільйонів українців, не зважати на масові протести та далі продовжувати свою ганебну політику? 

Якщо це й справді війна влади проти свого народу, і, при тому, війна, на яку влада пішла свідомо, то на війні – як на війні. І тут надзвичайно важливою є інформаційна політика. Так, більшість людей в податковому законодавстві не розбираються. Вони переважно орієнтуються лише на ті оцінки, які дають самі політики. Отже, підтримка чи не підтримка більшістю населення запровадженого податкового кодексу сьогодні напряму залежить лише від того, чи довіряють вони тим політикам, котрі говорять про податковий кодекс. Це завтра, коли наслідки отих «реформ» стануть очевидними, буде інакше. А сьогодні є так, як є. І сьогодні пересічний українець мав би собі поставити запитання: чи варто беззаперечно довіряти владі навіть коли він голосував за Януковича та Партію Регіонів? Варто керуватися принципом «довіряй, але перевіряй», чи все ж таки схаменутися й згадати інший вислів: «Затятим брехунам не можна вірити ніколи!»? 

Зважаючи на інформаційне середовище останніх тижнів, в Україні просто неможливо не замислюватися над запитанням: добрий чи поганий отой податковий кодекс? Іноді люди і справді женуть від себе ці думки, виправдовуючись, що вони, мовляв, нічого не розуміють у податках, а відтак – нехай вирішують фахівці. Та ми пропонуємо зважити, передусім, ось на що: у світі українська податкова система справедливо вважається однією із найбільш заплутаних, сповнених протиріч і недоречностей, які породжують корупцію та заважають розвиткові економіки. Будь-яка демократична й економічно розвинута країна завжди має просту й зрозумілу податкову систему. Тоді чому у нас поспіхом приймають податковий кодекс, коли мільйони підприємців – прямих платників податків – навіть не уявляють, що саме на них очікує завтра? Хіба те, що податковий кодекс незрозумілий для більшості громадян (і навіть для депутатів, які за нього голосували!!!), які також є платниками податків та потенційно можуть стати підприємцями, не є достатньою підставою для того, щоб з повною впевненістю назвати цей документ антинародним? 

У будь-якому розвинутому громадянському суспільстві, де люди дійсно відчувають, що саме вони є джерелом влади, цього було б уже достатньо. Але ми до таких суспільств, на жаль, поки що не належимо. Саме тому влада досі має шанс на перемогу, а відтак продовжує годувати народ побрехеньками. Більшість українців так і не зробила висновків із того, що обіцяне покращення життя «вже сьогодні», не тільки не відбулося упродовж значного часу перебування Януковича при владі, але, судячи з усього, невдовзі обернеться протилежним. Чи хтось думає, що гірше жити вже не можна? Можна! Згадаймо хоча б три голодомори в Україні упродовж якихось лише трьох десятиліть. Чи так уже випадково влада Януковича поступово спростовує, що голодомор 33-го був геноцидом? Чи таким уже неймовірним є припущення, що сумна історія може повторитися? 

Читати далі тут

На всіх він дивиться згори

Людина, що летить у гелікоптері над Україною: «Ви всі там унизу такі маленькі!» 

У той час, коли влада, приймаючи податковий кодекс, відбирає в звичайного українця останні сподівання заробити собі на більш-менш гідне існування власною працею, президент Янукович купує собі гелікоптер. При чому, значно дорожчий від тих, котрі мають президенти інших країн. 

Вартість гелікоптера Януковича становить 17 мільйонів доларів. Для порівняння: Барак Обама літає у справах на військовому гвинтокрилі за 6 мільйонів доларів. А вартість гелікоптера Путіна, за різними оцінками, становить від 5 до 8 млн. дол. Чому на Януковича витратили так багато? Говорять, що через внутрішнє оздоблення салону, яке, звісно, не додає машині ані кращих технічних характеристик, ані безпеки у польоті. Втім, це має, вочевидь, тішити людину, яка попри все вирішила бути найгоноровішим президентом найбіднішої європейської країни. Адже, нагадаємо, не тільки пересічним громадянам нині зась придбати собі предмети розкоші, але й вірним слугам самого Януковича з числа чиновників найвищого рангу заборонили купувати навіть нові автомобілі. Декого, хто не послухав, уже й звільнили з посади. Отож, маємо при владі особу, яка із цілковитою відвертістю може говорити: «На всіх дивлюся я згори!». 

Головне ж – від звичайних людей подалі. Гелікоптер Януковича може здолати до тисячі кілометрів без дозаправки й доставити президента у будь-яку точку його володінь. Та він, переважно, пересувається ним із колись захопленого Межигір’я на роботу і назад. Увесь шлях довжиною заледве 24 кілометри навряд чи колись був обтяжливим для нього, адже в президентському кортежі, зупиняючи усіх довкола, Януковича відвозили від одного пункту до іншого за лічені хвилини. Але ж безпека! На землі ж бо люди довкола! 

Щоправда, прибічники Януковича пробують захистити свого кумира, говорячи, що, мовляв, коли президент не їздитиме, а літатиме, мешканців столиці не затримуватимуть на час проїзду «його величності». Сумнівно. Бо останнім часом поруч із тією «величністю» розвелося чимало різних «високостей» та інших підпанків, котрі також не зважають на права пересічних громадян на вільне пересування. Одним більше – одним менше – ситуацію загалом не поліпшиш. 

А ось як захищає рішення президента колишній «герой майдану» та також колишній міністр транспорту Євген Червоненко. Він підтримує рішення Януковича не їздити, а літати, бо, на його думку, польоти з Межигір’я, які займатимуть лише шість хвилин, дешевші за проїзд в автомобілі?! І це після того, як за гелікоптер було сплачено найвищу у світі ціну! Чи, може, хтось повірить, що замість охорони у президентському кортежі зараз не працюватиме безпосередньо на Януковича протиповітряна оборона? «Дурнів у повітрі значно менше, ніж на дорозі», – говорить Червоненко, чим лише підтверджує тезу про те, що Янукович нас, дурнів, бачити більше не хоче.  

 

Дух волі

«Мерська» безгосподарність і нова структура

Львівську міську раду (ЛМР) – без районних адміністрацій (РА) – за чисельністю працівників (до 800) можна вважати середнім державним підприємством, а РА (чисельність – до 100 пр.) – малими комунальними підприємствами. Відповідно повинен будуватися і менеджмент цих організацій. Важко уявити середнє підприємство, на якому апарати управління його невеличкими цехами були б незалежні, мали окремі фінанси та звітність, бо це привело б до перевитрат, великих зловживань і банкрутства. Чомусь ЛМР собі це дозволяє…

 

Третя, після В.Куйбіди, зміна структури виконавчих органів Львівської міської ради А.Садовим, зі значним збільшенням чисельності службовців, не привела до суттєвого зростання місцевого бюджету, покращення життя львів’ян, розвитку і розбудови обласного центру. Основною метою цих керівників було перекласти всю відповідальність за справи міста на своїх заступників та керівників так званих департаментів, а себе вважати політичними лідерами, тобто ні за що не відповідати. За такої системи управління з роздутими штатами встановити відповідальних за конкретні діла чи бездіяльність, за всезростаючу корупцію дуже важко. Керівник завжди може знайти “крайнього”, щоб самому ні за що не відповідати, і при цьому залишатись “класним” в очах людей.

 

У порівнянні зі структурою, яка була на кінець правління Л.Буняка, за рахунок перерозподілу повноважень чисельність працівників у районних адміністраціях зменшилась на 154 пр., а в апаратах інших виконавчих органів збільшилась на 220 пр. Загальне зростання по ЛМР склало 66 пр. Прямі річні втрати від цього при середній зарплаті одного працівника 40 тис.грн склали близько 2,64 млн. грн, а непрямі (через неефективне управління) – ще більше. Найсуттєвіше зросли штати департаментів і управлінь, які відповідають за розподіл та використання коштів: адміністрації міського голови – на 33 пр., фінансової політики – на 31 пр., юридичного управління – на 15 пр. (удвічі). Тільки в апаратах департаментів обслуговуючого персоналу є понад 50 пр.! Жодний розумний менеджер такого б собі не дозволив. Хочеться сподіватись, що новий депутатський корпус, де більшість має ВО “Свобода”, зуміє поставити на місце поганого менеджера-“мера” Львова.

 

Плануючи нову структуру виконавчих органів ЛМР, варто керуватися такими основними засадами:

 

1) підвищення відповідальності перших керівників та ефективності роботи їх підлеглих;

 

2) зменшення чисельності обслуговуючого персоналу і затрат на його утримання з одночасним підвищенням віддачі всіх органів управління та суттєвим покращенням справ у місті;

 

3) підвищення ролі районних адміністрацій;

 

4) опертя на такі головні критерії господарювання:

 

– якнайбільше наповнення міського бюджету;

 

– економія та ефективний розподіл бюджетних коштів, дієвий контроль за їх використанням, виконанням робіт і обов’язків;

 

– якнайповніше задоволення потреб населення, розвиток і розбудова міста;

 

– ефективне використання і економія всіх наявних ресурсів, забезпечення більш повної зайнятості населення.

 

При зміні структури перш за все треба надати більші повноваження районним адміністраціям. Досі деякі функції РА і структурних підрозділів міської ради дублювалися. Наприклад, у галузі освіти, праці та соціального захисту, у житловому господарстві, благоустрої, що приводило до безгосподарності та безвідповідальності. Треба чітко визначити, що РА перш за все відповідають за:

 

– технічний стан і роботу підвідомчих шкіл та дошкільних установ;

 

– утримання, ремонт і реконструкцію житлових будинків (крім капремонту будівель у 3 та більше поверхів) – спільно з відповідними органами ЛМР;

 

– індивідуальне будівництво житлових будинків висотою до 2-х поверхів та площею до 150 кв. м згідно з генпланом міста;

 

– видачу дозволів на розміщення малих архітектурних форм за ухвалами ради;

 

– утримання і ремонт невеликих міжбудинкових вулиць та проїздів;

 

– санітарний стан і благоустрій територій;

 

– працевлаштування і соціальний захист населення – спільно з відповідними органами ЛМР.

 

Конкретну структуру РА можна буде запровадити після нового розподілу повноважень між виконавчими органами ЛМР і визначення їхньої структури.

 

Читати далі тут

Дискусії з молоддю про майбутнє України

Соціально катастрофічне ХХ століття з особливою жорстокістю пройшлося по теренах сучасної України. У пеклі Першої та Другої світових воєн загинули десятки мільйонів українців. Радянська імперія, реалізуючи свої плани в розбудові єдиного радянського народу – покірної сірої біомаси, методами голодоморів і політичних репресій винищила більше українців, аніж їх загинуло за час двох останніх світових воєн.  

Але, на відміну від воєн, знищення людей радянськими методами здійснювалося вибірково. Свій репресивний апарат радянські керманичі спрямували саме на найактивніших і талановитіших представників українського народу, оскільки розвиток і прояв індивідуальних якостей людини ідеологією розбудови всесвітнього комунізму не був передбачений і вважався вкрай шкідливим. Цілеспрямовано знищувалися не лише індивідуальні риси окремої людини, а й національні та етнічні ознаки ідентичності всіх народів СРСР, які відрізнялися від великоруської (московської) панівної нації. 

Потрібне не одне десятиліття важкої праці з молодим поколінням українців для природного відновлення в них людського відчуття особистої та національної честі й гідності, деформованого репресіями радянської тоталітарної системи.  

Після того, як разом із сімнадцятирічним представником «Студентського братства» Віталієм Бунчуком, колишнім членом «Учнівського братства», ми проїхалися південними теренами України (міста Миколаїв, Херсон, Одеса, Южне) з презентацією моєї книги «Моя боротьба за мову» та ініціюючи створення осередків «Учнівського братства», поспілкувавшись із учнями та керівниками шкіл, у мене значно побільшало почуття оптимізму в роздумах про майбутнє України.  

Особливий підйом оптимізму я відчув після відвідування школи № 1 імені Олега Ольжича у м. Миколаєві (директор Матіюк Микола Георгійович), Миколаївського муніципального колегіуму (директор Січко Сергій Миколайович) та навчально-виховного об’єднання імені В’ячеслава Чорновола в місті Южне Одеської області (директор Прокопечко Тарас Михайлович). 

Незважаючи на свій зовсім юний вік, учні цих шкіл вступали зі мною в дискусії, демонструючи своє особисте уявлення про майбутнє України. Саме копітка й наполеглива праця таких педагогів, як Матіюк М.Г., Січко С.М. і Прокопечко Т.М., які власними зусиллями у своїх навчальних закладах підняли рівень освіти та патріотичного виховання школярів на голову вище решти інших українських шкіл, і розбудовує фундамент майбутньої України.

 

Крім названих шкіл та інтернатів, презентація книги проводилась у філії Києво-Могилянської академії у м. Миколаєві. Цей захід відбувся незаплановано, спонтанно, на запрошення одного зі студентів цієї філії (що свідчить про щире прагнення до національної самоідентифікації, принаймні окремих представників молодого покоління).

 

У Центральній міській бібліотеці імені Лесі Українки м. Херсона на презентації книги серед представників громадських і політичних організацій редактор газети «Новий Херсон» та тележурналісти обласного телебачення взяли в мене інтерв’ю про особливості мого методу відстоювання свого конституційного і природного права на всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та перспективи і методи розбудови України як національної держави. 

На презентацію книги в «Українському клубі» міста Одеси одесити запросили приватний обласний телеканал «Гарт», який також узяв у мене інтерв’ю з тих же самих питань, що й херсонське телебачення. Особливо позитивне враження склалося про потужну оптимістично налаштовану молоду українську громаду Одеси та членів «Українського клубу», в якому проводилась презентація книги.

 

У виступі я звернув увагу на те, що при проголошенні незалежності України окупаційна радянська адміністрація не була усунута від керівництва держави, і тому її представники та спадкоємці досі продовжують керувати Україною методами радянської імперії. Зрозуміло, що, увімкнувши зелене світло народному руху за проголошення незалежності України, радянські чиновники не ставили собі за мету розбудову України як національної держави, інтереси їх були набагато меркантільнішими – розтягнути державне майно, тобто конвертувати свої посадові повноваження у майнові статки.

 

Перспектива залишитись у розбитого корита при розподілі державного майна змусила багатьох борців за справедливість приборкати свою безкомпромісність у святих, здавалося б, для окремих осіб питаннях: для правих – розбудови національної держави, а для лівих – соціально-справедливого суспільства, що призвело до консервації основ радянських методів правління державою з деякою модернізацією феодального ладу, який, по суті, установився на сьогодні в Україні. Матеріальне благополуччя до невпізнання духовно розслабило деяких колишніх відчайдушних борців за незалежну Україну, а в когось, можливо, уже й не вистачає душевних сил продовжувати з відповідним завзяттям свою боротьбу з інфікованою радянським менталітетом сірою біомасою, на якій тримається і робить свою чорну справу чинна влада України.

 

Тому ставку варто робити на молоде покоління, яке, виростаючи в більш вільних умовах, аніж їхні батьки, не дозволить себе загнати в психологічно-економічне ярмо, в якому все життя батрачили їхні батьки та діди на розвиток московської імперії.

 

У душі кожного молодого українця генетично закладено козацький дух, що тіло рве до бою. І головне для цих молодих козаків і козачок – повірити в себе, в те, що їхні душевні прагнення до свободи самореалізації – не тимчасові якісь меркантильні примхи, а природна їхня людська сутність. Лише розірвавши тенета адміністративного і правового шахрайства постімперських чинуш, якими обплутано більшість населення України, усунувши від влади всіх чиновників, які працювали за радянсько-імперською методикою, можлива розбудова української демократичної правової держави на основі світоглядно-концептуальних цінностей, які встановлювалися впродовж не одного тисячоліття нашими пращурами та генетичною спадщиною дісталися нам – українцям. 

Читати далі тут

Імперіалізм в науці і наука в імперіалізмі

На превеликий жаль, за останній біжучий рік, у сусідній з нами Польщі посилився пропагандистський рух проти українських національно-визвольних змагань і не тільки у середовищі Товариства «мілосьнікув» Львова та інших так званих кресових організацій, але й в державних органах.

Нещодавно шість місцевих сеймиків Польщі прийняли резолюцію, яка засудила діяльність УПА на українських територіях.

Бурхливу радість кресов’яків викликало рішення сеймику воєводства Опольського відзначати 11 липня кожного року, як свято мучеництва «кресів». Ця постанова була прийнята 26 жовтня цього року. Кресов’яки з Товариства мілоснікув Львова закликали інші сеймики прийняти аналогічні ухвали. На адресу сеймика Опольського посипалися подяки за ініціативу. З цього приводу якийсь Вітольд Лістовскі з Кедзиржиньсько-Козельського відділку Товариства мілоснікув Львова писав: «Для кресов’яків цей день є пам’ятним про людобуйство, доконане на людності польській з рук українських націоналістів і так званої Української Повстанської Армії. В тім дню здійснено масову різню у скоординованій, акції в 167 місцевостях на кресах. Вимордовано в жорстокий спосіб біля 18 тисяч поляків. Кресов’яки нашого міста від багатьох років в дню 11липня в 12 годині збираються під пропам’ятною таблицею людобуйства на кресах, що прикріплена на будинку Публічної гімназії №1 ім. Орлят Львівських, де покладаються квіти і запалюються свічки. Є ця урочистість патріотична».

Не маємо нічого проти жалобних урочистостей, хай навіть за загиблою однією людиною. Це пам’ять. Але, знову ж таки, останнім часом у Польщі, зрештою і на Україні, польські екстремісти і їх симпатики здійснюють масові заходи спрямовані, перш за все, проти ОУН чи УПА, але не проти фашистів чи більшовиків. Складається враження, що за всю свою історію полякам найбільшого лиха принесли українці. Хтось вдумливо диригує їхньою діяльністю, яка посилюється з кожним днем, хоч тут же робляться заяви, що вони нічого не мають проти українського народу. Виходячи з цього слід нагадати кресов’якам, що в лавах УПА воювали кращі сини і дочки українського народу, зрештою, у лавах цієї підпільної армії були представники багатьох націй.

В усіх цих заходах і надалі застосовується відкритий фальсифікат щодо подій на Волині і в Галичині 1943 року. Грішать цим і наукові історичні дослідження польських істориків і в тому числі таких вчених як Владислав і Єва Сємашки, працю яких «Людовбивство польського населення здійснене українськими націоналістами на Волині у 1939-1945 рр.», що її так полюбляють цитувати різного роду кресов’яки і «мілосніки». Заангажованими польськими вченими робиться все для того, щоб применшити кількість жертв українців, що мученицьки загинули від рук поляків з «пляцувок», поляків-шуцманів, з рук польських вояків з АК, БХ та інших військових організацій. Наприклад, подібні дослідницькі перекручення є і у польського історика Гжегожа Мотики. І їх чимало. Набагато більше ніж в Україні тих вчених, що займаються цією наболілою проблемою. Нічого дивного. У Польщі вчені отримують державні дотації, мають доступ до будь-яких документів, сміливо виступають і пишуть про взаємини між поляками і українцями цього важкого періоду. На жаль, на Україні лише окремі вчені працюють над цією темою і фактично на голому ентузіазмі, інші ж бояться зачіпати цю проблему, керуючись різними поняттями.

В 2009 р. вийшла у світ книжка відомого українського історика Володимира Сергійчука «Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни». На нашу думку, книжка є об’єктивною і у ній доведено причини багатовікового конфлікту між поляками та українцями. Цього на жаль, ми не знайдемо ні в одній монографії польських вчених, що свідчить про імперіалістичний, однобокий підхід до цієї важкої проблеми.

В книзі В. Сергійчука, в документальному розділі (Див. Додаток 3.) є «Порівняльна таблиця жертв поляків і українців під час збройної міжусобиці на теренах Володимиро-Волинського району, підготовлена краєзнавцем Ярославом Царуком на основі аналізу книги польських авторів Владислава і Єви Семашків «Людобойство польського населення здійснене українськими націоналістами на Волині у 1939-1945рр.». Згідно з копіткою працею Я. Царука маємо такі дані: кількість загиблих поляків завищена у 4,1 рази; кількість загиблих українців занижена у 25 разів. Отака «об’єктивність» праці В. і Єви Семашків. І не тільки у них, але й у сотні польських істориків і публіцистів. Як відомо, чим більша брехня, тим більше їй вірять.

Читати повністю тут

Російський психотип

Блукаючи просторами Інтернету, випадково натрапив на невелику замітку «Что русскому хорошо?», опубліковану ще в 2005 році на сторінках московської «Литературной газеты». В цій публікації розповідається, що група московських науковців зорганізувала польові дослідження з метою дослідити загадковість російської душі. Очолював дослідників Євгеній Резніков – доктор психологічних наук, професор кафедри соціальної та диференціальної психології Російського університету дружби народів, провідний науковий співробітник лабораторії соціальної та економічної психології Інституту психології Російської академії наук, автор підручників з психології та ряду публікацій.

Дослідження проводили в Костромській губернії – батьківщині знаного Івана Сусаніна, якого вважають патріотом і народним героєм, а віднедавна ще й носяться з бажанням канонізувати – зачислити до святих РПЦ. Однак причина вибору території для досліджень не в Сусаніні (про аферу його героїзації треба писати окремо, як і про «наукову геніальність» Ломоносова – побічного сина Петра І, Кривавого), а в тому, що ці землі, як переконаний професор Резніков, оминуло татарське поневолення; відповідно – не відбулося і етнічного змішання місцевого населення з татаро-монгольською ордою. Не досягли до Костроми і європейські традиції. Отже, з точки зору Резнікова, костромчани – це «чистий еталон» справжніх росіян слов’янського походження.

Щодо «чистого еталону» справжніх росіян, можливо так воно насправді є, але стосовно їх слов’янської етнічної приналежності – виникають питання. Достатньо поглянути на реконструкцію знайденого черепа начебто самого Сусаніна і дослідити: скільки в цьому обличчі є рис слов’янських, а скільки – угро-фінських.

Головний акцент у цьому переконанні полягає в іншому: маститий учений на академічному рівні завуальовано висловив тезу, що решта населення, яке проживає в Москві, Рязані, Брянську, Калузі чи в Твері – не чистого слов’янського походження, а представляють синтез фіно-угорської групи уральської гілки народів із тюркською групою алтайської гілки та незначними вкрапленнями слов’янського етносу. Недарма польові дослідження Резнікова так і не були завершені, зникли з наукових планів Російської академії наук. Принаймні після 2006 року про їх продовження вже не чути.

Щоб отримати докладне уявлення про загадкову російську душу, група Резнікова розробила ґрунтовну анкету, яку заповнювали вибіркові перші-ліпші мешканці в усіх районах губернії – у містах і в селях. Підсумки наукової експедиції піднесли настільки неочікувані сюрпризи, що результати досліджень не були повністю опубліковані. Проте, навіть з частково оприлюдненої інформації теж можна зробити відповідні висновки.

Наприклад, з’ясувалося, що більшість опитаних респондентів вважають своїх друзів ріднішими, аніж батьків чи власні сім’ї. Цей незбагненний для європейця фактор Резніков пояснив прихильністю костромчан до суспільних цінностей: мовляв, національний психотип російського народу формувався під впливом сільської громади, а тому і присутнє домінування суспільного над особистим.

Однак, якщо провести паралель з українським селянством, то результат буде протилежним: у Київській державі суспільний уклад здебільшого формував домінацію індивідуальних інтересів над суспільними. Отож російська тенденція до переваги колективу над особою створилася не під впливом сільського устрою, а завдяки азіатсько-ординській суспільній моделі. А ще цікаво було б детальніше дізнатися у професора про особливості російського сільського устрою в тогочасній Костромі, з її лісами, непрохідними навіть для татарської кінноти, та лише подекуди розкиданими невеличкими ділянками орних земель.

Здавалося б – продовжимо розповідь про анкетування – що після розпаду радянської псевдо-соціалістичної суспільної формації та зародження ринкових відносин в Росії, слід було очікувати відродження якостей індивідуалізму серед росіян. Проте Росія – країна особлива: опитані костромчани найменшого значення надають грошам, побутовому комфорту і цілком не дбають про власне здоров’я.

Читати повністю тут

Спостереження непричетного, але не стороннього

На місцевих виборах у славному Львові мав честь бути неформально довіреною особою одного з достойних кандидатів до обласної ради, котрий сам зізнавався: увесь компромат, який на нього може бути зібрано – це те, що він є чоловіком, як кажуть, в розквіті сил, але ж – досі неодружений.

Дві речі, які стали очевидними вже на початках виборчих перегонів, мене – екс-депутата Львівської міської ради і далеко не новачка в нюансах львівського місцевого політикуму, відверто вразили:

– суцільна нещирість, якщо хочете – відверто антихристиянський, тобто неправдивий, дух усієї виборчої кампанії: оте совкове «два пішем, сємь на ум пошло»;

– з неправдивості випливає зазомбованість виборця, котрий начебто довший час домагався «знати свого кандидата в обличчя» – натомість, вчергове купившись примітивним «тільки «свобода» – сама-сама…, най-най…», знову масово голосував за якогось «кота в мішку». Яскравий, але, мабуть, не поодинокий приклад: чинний депутат облради від «Свободи», давно «заслужений юрист», Пилип Пилипенко знову підтриманий львів’янами, не відаючими, що його синок Вовочка, теж віднедавна «заслужений юрист України», але вже завдяки указу Януковича, став так званою «тушкою» БЮТу у Верховній «зРаді».

Звісно є й приємні висліди цих виборів:

– «ліві», і старі комуняки, і оновлені сексуал (даруйте, соціал)-демократи, а з ними й ліберали – «пролітають»;

– зникнення нещодавно доволі стабільного майже лідера місцевих кампаній («Батьківщини» з «надр» БЮТу), взагалі-то якесь буденне, бо зовсім не стало катастрофою для місцевого політикуму (ну, не зуміли ілики со товариші й недруги, хто їх там розбере, поділити минулу славу біло-сердешну);

– не проводять депутатами (не діє щодо них закон інерції) УНП – Миколу Кмітя, КУН – В.Кожана (так, саме того козачка з «Краківського базару»), не мовлячи вже про УНА чи якусь-то начебто народну «самооборону», ОУН Лєва тощо, і тільки потужно «пропіарена» «Пора» взяла певну «пропорційну» дещицю, однак лише до Львівської міської ради.

Гріх злорадіти, але ж «Наша Україна» зганьбилась, по самі, даруйте, «помідори», виставивши клоуна О.Луціва в міські голови – але «списково» бере свої 5 %.

Рух (тут діє, крім інерції, й нова «розкрутка») ще бере «своє», бо люди не розбирають, що то вже не Рух за самостійну соборну державу, а «рухавка» за Юлю (Грігян-Нєлєпову).

Навіть успіх «Удару», на відміну від скромних досягнень інших новоутворень на кшталт кириленкової «За Україну!», катеринчукової ЄПи чи гриценкової ГПи, можна пояснити бажанням пересічного виборця нарешті «ударить по-кличковські по «львівському містечковому бардаку».

Голоси «Регіонів» – це, здебільшого, нацменшини, корумповані держслужаки й квазіправоохорнці плюс люмпенізовані або «охрунілі» елементи.

Решта учасників перегонів в аутсайдерах – від начебто жорстко опозиційних кармазино-барнацьких захисників вітчизни чи нових ХДС-угодовців з-під крилець колись затятого «ющенківця» Стретовича до відверто маргінальних партій типу «зелених», «третьої сили» (нагадує совкове – «третім будеш»), «народної влади», «всеукраїнської народної довіри», «нової демократії» чи щирих українських захисників якоїсь «платформи» або вірменських – знедолених пенсіонерів, дітей війни або ж інших «козачків».

Читати повністю тут

Який пам’ятник Митрополиту Андрею побачить Львів?

Виявляється, пам’ятник Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові збираються встановити вже 18 років! Чому так довго? Вочевидь, до цього часу серед так званих осіб, що приймають рішення, руки не доходили, адже інші відомі особистості «стояли на черзі» й «чекали», поки хтось на них пропіариться, хтось зробить політику, а хтось, мабуть, – і свій бізнес. 

Львів’яни пам’ятають, скільки свого часу було зламано списів навколо встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку на центральному проспекті Свободи. Далі так само не без гострих суперечок встановлювали пам’ятник В’ячеславу Чорноволу навпроти будинку обласної ради. Потім з величезними – майже міжнародними скандалами з’явився пам’ятник Степану Бандері. А був ще пам’ятник королю Данилу Галицькому…  

На думку відомого львівського архітектора Ярослава Климовського, жодна із згаданих скульптурних композицій, за які так боролися патріоти-галичани, не відповідає за змістом та ідеєю тим задумам, що декларувалися, коли приймалося рішення встановлювати черговий пам’ятник. Відтак, говорить Я.Климовський, єдино логічним і правильним рішенням сьогодні було б принаймні оголосити мораторій на встановлення пам’ятників у Львові. Адже, стверджує він, і постать Андрея Шептицького може з’явитися перед очима львів’ян як черговий бездарний витвір монументального мистецтва. 

Утім, історія з довготривалим спорудженням пам’ятника Шептицькому сама по собі доволі неоднозначна. У мене перед очима копія рішення оргкомітету «по спорудженню пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому, датована 26 листопада 1992-го року і підписана, окрім інших членів журі, Іваном Гелем. У ньому читаємо такий текст: «26 листопада 1992 р. відбулося спільне засідання Оргкомітету та Журі по спорудженню пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові. При повному кворумі було вирішено: 

1. Затвердити місце під спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у сквері на площі Св. Юра. 

2. Доручити авторській групі у складі: М.Обідняка, О.Скопа, Я.Климовського, Р.Романовича, В.Потюка, В.Ярича, В.Гурмака, якій присуджено 1-ше місце у конкурсі на кращий проект пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові, доопрацювати свій проект з урахуванням зауважень Журі та подати на затвердження Оргкомітетові та Журі». 

Як бачимо, ім’я Ярослава Климовського зазначене у групі переможців конкурсу іще 18-літньої давнини. «І в чому ж проблема?» – запитуємо в нього. А проблема, виявляється, в тому, що тепер, як розповів Я.Климовський, чомусь розпочали інший конкурс. Він, звісно, посилаючись на вже отримані результати, спробував знову представити власний проект поза конкурсом – адже вже давним-давно переміг. Навіть благословення  за дорученням Високопреосвященнішого Владики Ігоря (Возьняка), Архієпископа Львівського на поза конкурсний розгляд отримав. Але, як розповів пан Ярослав, справа загальмувалася на рівні звичайних клерків. І це доволі дивно, адже встановлення пам’ятника такій особі як Андрей Шептицький знаходиться у центрі уваги багатьох поважних львів’ян. 

Нині, щоправда, Ярослава Климовського найбільше турбує навіть не те, чи зможе він у складі творчої групи реалізувати свою колишню перемогу на конкурсі. Найгірше, говорить він, що пам’ятник може, як це вже не раз бувало у новітній історії Львова, виявитися звичайним несмаком. Та й місце, що для нього обрали, просто обурює архітектора. Хто ж встановлює пам’ятники найвидатнішим особам під стіною, а не в центрі площі?» – ставить риторичне запитання Я.Климовський.  

Читати далі тут

День української мови – свято та протести

9 листопада в Житомирі по різному відзначили День Української мови та писемності.  

Яскравий приклад совкового офіціозу та шароварщини показала Житомирська обласна бібліотека для юнацтва, яка провела захід для студентів профтехучилища. Чотири тітоньки бальзаківського віку та об’ємних форм в урочисто-пафосних інтонаціях розповіли молодим переважно російсько- або суржикомовним дівчаткам-суденткам про те, що варто любити і говорити українською солов’їною мовою.

 

Спроба використати новітні технології – мультимедійний проектор та аудіосупровід – лише підкреслили безнадійну консервативність та застарілість підходів бюджетної бібліотечної установи. Техніка нова, однак слайди і саме розуміння їх використання – з минулого тисячоліття.

 

Студенти ПТУ, які відвідали захід, «на камеру» висловлювали своє задоволення. Вони стверджували, що отримали нову інформацію стосовно рідної мови. Особливо їм припала до душі пісня Тараса Петриненко «Україна», якою завершився захід. Однак вони відзначають і ряд проблем у мовній сфері життя студентської молоді. За словами студентки Олени, лише 10% її знайомих використовує українську у побуті. Решта – або український, або російський суржик. На її думку, в Україні відсутня системна мовна політика, яка б спонукала спілкуватись державною мовою.

 

Висновок студенток, який мені вдалося почути в неформальній бесіді, невтішний та безапеляційний – «пєсні красівиє, но ва врємя лєкціі – заснуть можна…». Чи досягне держава успіху в пропаганді власних цінностей такими методами? Чи достукається до серця молоді? Чи доведе необхідність використання рідної української у повсякденному спілкуванні? Однозначно – ні! Та й чи ставить держава це за мету? Сумніваюсь!

 

Партія Регіонів, комуністи та Блок Литвина внесли до Верховної Ради законопроект про мови, який передбачає «українсько-російську двомовність» і є інструкцією зі знищення української мови. Провідні наукові установи України відзначили, що прийняття проекту призведе до дезінтеграції держави і зникнення українців як народу. 

Читати далі тут