Коло Сергiя Гнойового, або як знайти свою Дем`янiвку

«…живу в центрi всесвiту, чомусь не в Києвi I не в Парижi, в мене своє коло. Зовсiм недалечко скіфська розрита могила, далi – давнi городища, далi Опiшня (а це річ серйозна, серйозніша, нiж я), далi Диканька з гоголівськими вiдьмами, з такою легендарною силою, а далi – Миргород, Решетилiвка i Полтава. От коло й замкнулося – а я в центрi,» -це ключовий уривок з монологу «Я один. Рахую зірки. Мiльйон одна…», знакового полтавського митця Сергiя Гнойового.

 

Рiзнi види мистецтва мабуть не розташованi у виглядi нескiнченного ряду, або трикутника, чи іншої геометричної форми, вони можливо розташованi у виглядi кола i служать нам, людям, своєрiдним захисним щитом від черезмірної заматерiалiзованостi, приземленостi, байдужостi оточуючого нас свiту… У Сергiя насправдi є СВОЄ КОЛО, видиме i невидиме. Селянська хатина у якiй мешкає художник знаходиться в оточеннi лiciв, з одного боку – соснових, з інших – змiшаних, а хатина в центрi кола. Є коло i довкола хатини, я навiть обійшов її, чомусь тричi, краєвиди i зблизька, i здалека чаруючi, а паркану немає, бо він заважав би спостерiгати як сходить i сiдає сонце, i можливо тому, що паркан – ознака вiдчуженостi від природи, від людей кровно спорiдненої з ним Полтавщини.

 

А прийшов у цей свiт Гнойовий Сергiй Миколайович 5 жовтня 1954 року, у невеличкому селi Рибцi під Полтавою, закiнчив Полтавську дитячу художню школу у 1972 роцi. В 1975 – 79 роках – навчання у Ленiнградському художньому училищi ім. В. Сєрова, потім праця у художнiй школi Ленiнграда, пізніше, Сиктивкара. Та тонкi струни душi бриніли тугою за рiдним краєм, його нечутно, але твердо кликала рiдна Полтавщина. Сергiй той поклик почув i повернувся…

 

Деякий час мандрував Полтавщиною, вiдвiдав Диканьку i околицi, Новосанжарщину, Котелевщину. I ось так, подорожуючи, знайшов свою Деем’янiвку, а вона знайшла його, українського митця з крицевим внутрішнім стрижнем, i вже більш 18-ти років у своєму кутку, точніше колі, він єдиний постійний мешканець.

 

Три доби пощастило мені гостювати у Дем`янівці в товаристві Сергія Гнойового, наче побував у раніше не знаному куточку України і світу, де вдень небо високе до небаченої високості, по якому пливуть білі і сиві хмарки і хмарини, де вночі – небо синьо-чорне, щедро всіяне зіроньками і зірками, до одного мільйона третьої, і вночі небо ніби зовсім-зовсім над головою, здається, перебуваєш під Покровом Богоматері, берегині українських земель. А ще вдень багато тепла і сонця, і вітер, пустуючи, розгойдує кущики перекотиполя серед лук і полів благословенної Дем`янівки, гострий запах хвої, дихається легко-легко, йдучи шляхом від траси, що веде на Котельву. Лісові зайці перебігають ледь не через подвір`я, яке окреслене невидимим колом, бо ж огорожі немає…

 

Трапляються іноді неподалік і дикі кози, і навіть дикі кабани, бачив одного разу десяток, йшли рядком, неначе у шерензі, – розповідає С.Гнойовий. Роботи непересічного полтавського митця прибиті прямо до хати, ще не дописані, у процесі, – як зазначає Сергій, а придивитися ретельно, де і що не так, можна і зблизька, і з відстані до сотні метрів, а то й далі…

 

Читати повністю ТУТ             http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1300

3 липня – день давньоруської слави!

3 липня 965 року дружина князя Святослава Ігоревича одержала перемогу над військом хазарського кагана. Столицю Хазарії – Ітіль було взято та зруйновано, після цього було взято та зруйновано решта фортець Хазарії, які складали основу паразитарної влади цієї держави.

 

Що передувало цьому походу? Тривала бездіяльність Ольги у якості регента зумовила не тільки сваволю окремих князівств Київської Русі, але й загарбання руських земель войовничими сусідами (волзькими болгарами, хазарами). Тож, ймовірно, в’ятичі пристали під владу Києва лише після знищення Святославом їх сепаратистських войовничих угрупувань.

 

За свідоцтвами середньовічних мандрівників, основною частиною доходів, окрім посередництва та гендлярства, протягом усієї історії існування Хазарії була работоргівля. Регулярні набіги на сусідні землі (переважно слов’янські) давали хазарам величезну кількість рабів, яких вони потім продавали по всьому світу. Закріплюючись на слов’янських землях за допомогою побудови нових фортець, хазари все частіше влаштовували набіги на слов’ян, обкладаючи їх даниною. Святослав не міг не розуміти, що протистояння Русі та Хазарії може закінчитися лише загибеллю одного із суперників.

 

Парадокс (або закономірність – сприймайте як хочете), що блискуча перемога нашого героя залишила на диво мало письменних пам’яток. За окремим уривком у “Повісті врем’яних літ” важко визначити як саме розбито Хазарію. Дослідження доводять, що Святослав вдарив по Хазарії не в лоб, через Дон, а пішов у обхід, через землі в’ятичів. Інакше бути не могло, адже лобова атака на Саркел була небезпечна – це був укріплений природою та фортецями район. Держава – вампір, яка півтора століття смоктала кров із сусідів та данників, була знищена за один, 965-й, рік. Руси перемогли кочівників у їх рідному домі – у степу. Після переможної війни хазарські міста Саркел та Самкуш стали руськими містами Біла Вежа та Тьмутаракань. Їх слов’янське населення із данників-напіврабів перетворилося на повноправних підданих київського князя. Арабський мандрівник Ібн Хаукаль називає після цього “Руською рікою” вже не Дон, як Ал Масуді, а Волгу! Тобто не Дон, а Волга стала східним кордоном Київської Русі.

 

І ще одна не менш важлива теза. Основним “товаром” торговців-хазарів були раби. Справедливо кажуть, що арабські, європейські, американські работорговці загальмували розвиток Африки, підірвали її сили. А яка ж роль работорговців хазарів, маю на увазі їх роль в уповільненні прогресу? Хтось намагався її дослідити? У 10 столітті разом із Хазарською імперією зникла й індустрія работоргівлі, принаймні, таких об’ємів торгівлі “живим товаром” не спостерігається. Вже у наступному столітті у Європі розквітають міста, цехові ремесла, мистецтво, тобто йде розквіт Середньовіччя після ночі Темних віків. Випадковість це чи закономірність? Думайте, аналізуйте самі. Чуда-Юда не стало. Саме так у казках та билинах називали наші предки загрозу з боку південно-східного ворога. Не суперника, не опонента, а саме ВОРОГА.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1299

Масове переселення московитів в Україну після здійснення геноциду українського народу

Недавно в Україні була видана унікальна карта “Голодомор 1932 – 1933 років”, на якій позначені не лише місця так званих “чорних дощок” (спеціальні каральні заходи проти окремих сіл, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його на загибель, жорстоку смерть), але й дороги переселення на вимерлі території людей з Росії та Білорусі.

 

З Білоруської РСР в Одеську область – 68 ешелонів, із західних областей РРФСР в Дніпропетровську – 125 ешелонів, з Горького в Одеську – 141 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії в Харківську область -188 ешелонів. З Іванівської в Донецьку – 147 ешелони, і багато – багато інших людей та ешолонів, яких не вдалося встановити. 

 

На карті вказано переселення за один місяць. Переселяли коней, корів, овець, завозили курей та інший скот, переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли російських вчителів. 

 

Багато мільйонів переселених! Переселяли родинами, діти, їх старі бабусі, всі родичі родини, двоюродні, троюродні.Тисячі сіл стояло пустих, напівпусті міста, після закатованих голодом українців, а закатували московити майже 10 мільйонів, закатували за 6 місяців (зими-весни)! За такий короткий термін і така велика кількість масового вбивства,- великий геній був сталін. Навіть Гітлер заздрив цьому факту і посилав лідерів СС до СРСР переймати такий досвід. 

 

Те, що пророссійські південь та схід України сьогодні – це наслідки Голодомору і подальшого масового заселення українських територій переважно московитами, не новина… Але вона кожного разу приголомшує мене, навіваючи сумні думки, особливо останнім часом, коли все частіше говорять про можливий розкол країни. 

 

Читати повністю ТУТ                   http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1298

Нікчемний випад

Морально здеґрадовані суб’єкти є у кожному суспільстві кожної країни. Польща – не виняток. Але здорові сили суспільства завжди вчасно, керуючись буквою закону та підтримкою громад, скеровують їх у рамки адекватності.

 

Часто люди такого мислення і таких дій мають вищу освіту, але коректність та здорова мораль і в тому числі релігійна мораль, у них відсутня, а тому їх можна кваліфікувати як сучасних вандалів, які своїми діями завдають шкоди не тільки окремим особам, але й окремим країнам.

 

Нещодавно двоє польських журналістів Куба Воєвудський та Міхал Фігурський, грубо порушуючи журналістську етику, в прямому ефірі польської радіостанції Eska Rock, у програмі “Wojewodzki FigurskiPoranny WF», після футбольного матчу Україна-Швеція, організували ксенофобські висловлювання проти українок.

 

Ось частина бесіди в ефірі К.Воєводського та М.Фігурського на вищезгаданій програмі цитуємо:

 

«Воєвудський: А знаєш, що я зробив після матчу з Україною?

 

Фігурський: Що?

 

Воєвудський: Я вчинив як справжній поляк

 

Фігурський: Ти копнув собаку?

 

Воєвудський: Ні, я вигнав свою українку (сміх)

 

Фігурський: А то добра ідея (сміх). Мені це ще не спало на думку. Знаєш що? Я зі злості сьогодні їй не заплачу.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1297

Режим Януковича відроджує «валуївщину» в Незалежній Україні

Про рідну мову ї її значення є надзвичайно багата і дуже цікава література. Кожна державна нація постійно дбає, плекає і розвиває рідну мову в першу чергу свого корінного народу, бо вона являється основою спілкування в державі та на ній провадяться всякі дeржавні документи.

 

Рідна мова народу становить підставове багатство із нею ідентифікується нація. Мова являється надзвичайно важливою в духовному житті народу, бо вона окрилює і надає животворчого характеру до повноцінного розвитку нації і її держави. Колись у стародавній Греції на роздоріжжях були поставлені камінні плити з написами; «Держава сильна свідомістю свого народу, вона сильна тоді, коли народ здатний захищати свідомістю свої права».

 

Зрештою можна лише доповнити цю думку, що кожна держана, кожен уряд, якщо хочуть бути сильними і довготривалими, вони мусять приділяти найбільше уваги, сил та засобів до консолідації єдності народу, дбати за корінну націю і запевняти її всесторонний розвиток. Бо всі інші етнічні групи повинні підкоритися і оформлятися на грунті головної або корінної нації. А провідники держави повинні своєю Присягою прирікти вірність і запевнити, що ніколи не зганьблять цінностей суверенної держави, якою вони правлять і обов’язково зобов’язані офіціяльно володіти державною мовою.

 

Якщо йдетться про мовне питання, то навіть в совєтській імперії у свому зверненні до носіїв української мови Максим Рильський писав: «Мова – втілення думки. Чим багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її і охороняймо її! Борімось за красу мови, за правельність мови, за пристрасність мови, за багацтво мови».

 

Атаки на українську мову, провадили протягом історичного періоду всякими окупаційними режимами і найрізніші методи цієї атаки нам доволі відомі. На привеликий жаль ця мовна атака відродилася на диво в незалежній українській державі. Після двох з лишком років президентства Віктора Януковича українська держава опинилася в надзвичайно складному становищі, особливо якщо йдеться про мовну політику. Ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка та інших опозиціонерів – це лише вершина айсберґу проблем, пов’язаних з авторитарними тенденціями, які виразно помітні в діях сучасної влади. Тим самим, початкові успіхи на шляху до європейської інтеґрації зазнали повної поразки та ізоляції України на міжнародній арені.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1296

Новоженець поскаржився Пан Гі Муну на апартеїд в Україні

У Львові стартувала акція «Зупинимо  апартеїд  проти українців  в Україні». Близько першої години 27-го червня активісти львівської крайової організації Української республіканської  партії біля пам’ятника Михайлові Грушевському у центрі Львова провели мітинг протесту проти негативних тенденцій в Українській державі, які було названо справжнім апартеїдом.

 

Виступаючи перед громадою, заступник голови Української Республіканської партії Ростислав Новоженець, зокрема, наголосив на тому, що національні меншини в Україні складають приблизно такий же відсоток у суспільстві, як і в Південно-Африканській Республіці. І, як це не дивно, вони так само, як не так давно у ПАР, узурпували у своїх руках всі ключові державні посади – від Президента України до міністерських постів. Чим це може завершитися? За словами Р.Новоженця, українці вже тепер почуваються не набагато краще на рідній землі, аніж свого часу корінне населення в ПАР.

 

Про основні тези акції «Зупинимо  апартеїд  проти українців  в Україні» вже повідомлялося раніше. (http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1294)

 

На мітингу виступили депутат Львівської облради Михайло Барбара та активіст УРП Михайло Фуканчик. Відкрив зібрання Володимир Будулич. Серед присутніх був і колишній міський голова Львова Василь Шпіцер.

 

Після завершення виступів Григорій Ангел зачитав звернення до Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Пан Гі Муна, підписане Ростиславом Новоженцем.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=187

Зупинимо апартеїд проти українців в Україні! Акція до Дня Конституції

27 червня 2012 року, о 13.00 у Львові розпочнеться Акція до Дня Конституції “Зупинимо апартеїд проти українців в Україні!”, яку проводить Українська Республіканська Партія. Участь в акції бере Українська Національна Консервативна партія, яка здійснює інформаційне супроводження заходу.

 

Як повідомив OSP-UA.INFO заступник голови Української Республіканської партії Ростислав Новоженець, напередодні Дня Конституції України Українська Республіканська Партія хоче звернути увагу не до порушення прав і свобод в Україні в цілому, а до порушення прав корінної нації українців в нібито незалежній державі.

 

„Ми наголошуємо на тому, що в Україні впродовж принаймні двох років ведеться відкрита політика апартеїду, сегрегації та дискримінації українців національними меншинами, зокрема росіянами та євреями, – зазначив Р.Новоженець. – На керівних посадах за часів правління В.Януковича розставляються здебільшого представники росіян та євреїв. У Верховній Раді України українці складають лише 22%. Власність в Україні впродовж багатьох років систематично переходила в руки не українців. Сьогодні 98% власності знаходиться в руках національних меншин. Натомість серед трудової міграції етнічні українці складають майже 100%”.

 

Читати повністю ТУТ                   http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1294

Еволюція політичної системи (до питання про перспективи Української республіканської партії)

Невдовзі після жовтневого перевороту на одній із нарад керівництва РСДРП Леніна спитали: «Скільки в Росії може бути політичних партій?»

 

– Скільки завгодно, – відповів Ленін. – Усі вони будуть сидіти в тюрмі, а правити буде одна наша.

 

Коли в 1920 році Московія перемогла Українську Народну Республіку і відновила окупацію України, то поступово винищила всі українські партії, в  т.ч. й Українську комуністичну партію (УКП) і встановила однопартійну диктатуру, яка й тривала до 1990 року.

 

Постійна нужда і повна безправність та приниження людської гідності з бігом часу все більше обурюють людське сумління і коли 1990 року Верховна Рада УРСР скасовує монополію комуністів на політичну діяльність, то почався період творення багатьох партій.

 

5 листопада 1990 року Міністерство юстиції УРСР зареєструвало Українську республіканську партію – першу антикомуністичну партію. До речі, КПУ не була зареєстрована, тому УРП в реєстрі стала під номером 1.

 

Звільнення людей від комуністичної диктатури розв’язало їм руки і в усіх так званих соціалістичних країнах середньої Європи партії народжуються як гриби після дощу. Приблизно 1994 року у Польщі їх 150, у т.ч. три республіканські партії. У Болгарії з населенням біля 10 мільйонів утворилося 200 партій.

 

Україна під комуністичною диктатурою перебувала на ціле покоління довше, ніж країни середньої Європи, того і національна свідомість і громадянська активність українців була пригнічена більше, ніж у громадян Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії й Болгарії, того й процес творення партій відбувався повільніше. 1994 року в Україні було десь менше 30 партій.

 

Різкий стрибок для  множення партій в Україні спричинив арешт колишнього прем’єр-міністра України П.Лазаренка. До його арешту злодії-олігархи переводили кошти в закордонні банки з надією, що, в разі загрози арешту, вони дременуть за кордон і там спокійно будуть жити на награбовані кошти. Арешт Лазаренка показав, що за кордоном можна не жити на переказані туди гроші, а сидіти в тюрмі. Це злодіїв зорієнтувало на створення партій та здобуття депутатських мандатів для захисту себе в Україні політичними й державними способами. Так кількість партій зросла до 150 (як у Польщі), а потім наблизилась до 200.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=186

Спрага свідомості

За час незалежності України написано тисячі статей і сотні книг, де аналізуються причини втрати шансу на створення процвітаючої української держави під час наших національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. В цілому, вчені-історики, публіцисти та й самі учасники цих подій, що опинилися в діаспорі, об’єктивно визначають причину їх поразки, ставлячи на перше місце агресію сусідніх держав і перш за все червоної і білої Росії.

 

Але якось несміливо, або ж зовсім не згадують, на нашу думку, другу за важливістю причину втрат українців в часі боротьби за вільну Україну. І цією причиною була низька національна свідомість населення та відсутність патріотизму, а звідси випливали байдужість, отаманщина, вічне нарікання, «моя хата з краю», притуплена власна самооцінка, невміння поступитися в ім’я ідеї, гризня серед тодішнього, як правило лівого за своїм світоглядом, українського істеблішменту.

 

Часто постаті, що стояли біла керма революції, крім виголошувати філіпок, на ніщо більше не були здатні. Зауважимо, що у даній статті мова іде про Наддніпрянську Україну, а не про Галичину, де національна самоідентифікація населення була на досить високому рівні.

 

Застерігаємо, попередні твердження також не стосуються тих Героїв, що пішли в бій, виборюючи волю України. Їх було мало, але це були справжні українці, що в боротьбі з ворогами, і перш за все з більшовизмом, платили найдорожчим – своїм життям. А тому схиляємо перед вояками УНР, перед цими відважними спартанцями, що не скорилися ворогові, не перейнялися їх агітаційно-обманливими гаслами і ніколи не зрадили Батьківщини.

 

В часі українізації полків російської армії у 1917 р. Україна могла мати понад мільйон фронтовиків, гартованих боями і запалені нестримним бажанням воювати за рідну землю, але лівацький провід в особі В.Винниченка, М.Грушевського та інших – виступили проти розбудови сильної і чисельної національної армії. Згадаймо ставлення М.Грушевського, В.Винниченка а інших лідерів Центральної Ради до М.Міхновського, який вимагав негайного проголошення незалежності України, за що він сам та його прихильники опинилися на фронті, а четвертий універсал приймався під рев більшовицьких гармат.

 

Чи не В.Винниченко різко виступав проти національної армії, а ратував за створення народної міліції. Саме сильна, мобілізована армія могла б розтрощити російських більшовиків і здеградованих «богунків», «таращанців», та інших відступників, які торували дорогу на Україну більшовицьким ордам. І в душі, і в своїх діях В.Винниченко завжди був надто близьким до комуністів. І його не слід, як і ще одного комуніста-ленінця М.Скрипника, пригладжувати словом «націонал-комуніст». Таки ми ж слабосилими «патріотами» були В.Голубович, О.Андрієвський, Ф.Швець та інші.

 

Грішив у свій час лівизною і С.Петлюра, а про взаємини між цими лідерами не хочеться згадувати. Уже чимало українців сьогодні знає про подвиг наших юних героїв під Крутами, але чомусь замовчується цей факт, що в момент бою крутянців з більшовиками, неподалік станції Крути у вагонах сиділо тисячі розагітованих фронтовиків, що пиячили та грали в карти замість кинутися на допомогу цим відважним дітям, щоб відбити навалу більшовиків на столицю. Де ж були офіцери? Чи не можна було застосувати, як у фронтових умовах, закон децимації, тобто здесяткувати зрадників, боягузів і анархістів, а решту відправити на допомогу героям-крутянцям.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1288

22 червня 1941-го року СРСР здійснив напад, як і Німеччина!

Байка про те, як 22-го червня 1941-го року віроломні німці напали на «мирний» Радянський Союз легко розвіюється, варто лише трохи уважніше почитати хронологію Другої світової.

Зайдіть до Вікіпедії і переконайтеся самі. Після того, як до четвертої ранку німці розпочали наступ на СРСР, через якихось дві години – о 6.00 того ж таки 22-го червня СРСР бомбардував Гельсинки.

І це – не зважаючи на Московську мирну угоду, яка була підписана після закінчення Рідянсько-Фінської війни 13 березня 1940-го року!

25-го червня 1941-го року, не зважаючи на очевидні поразки на радянсько-німецькому фронті, СРСР бомбардує фінські аеродроми. В результаті того ж дня Фінляндія оголосила СРСР війну та, об’єднавшись з Німеччиною, почала наступ у Заполяр’ї 29-го червня.

Чи має право після цього колишня радянська, а тепер – російська пропаганда говорити про СРСР як жертву нападу? Зважаючи на те, що, як нам люблять розповідати, Сталін після нападу німців замкнувся у власному кабінеті та «завис» у депресії чи не на кілька тижнів, малоімовірно, що напад СРСР на Фінляндію через дві години після того, як сам зазнав нападу Німеччини, було якимось привинтивним ударом. Це, вочевидь, витвір радянської військової бюрократії.

Скоріш за все, на півночі просто не знали, що на країну напали німці, і чітко за планом розпочали агресію проти Фінляндії. Отже, на 22-ге червня 1941-року СРСР планував початок нової війни і аж ніяк не міг вважатися мирною країною.

Після цього, чи мав право СРСР картати Гітлера за порушення пакту про ненапад, коли сам у той же день віроломно порушив мирну угоду з фінами?

І ще один цікавий факт. Про те, як «довго» відкривали «другий фронт» і як «важко» було домовитися із британцями та американцями про спільну боротьбу з німцями.

З 25-го серпня по 17 вересня 1941-го року (подивіться, де тоді були вже німці і в якому стані був фронт) здійснено спільну британсько-радянську операцію з окупації Ірану.

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1285

Just another BLOG.NET.UA weblog