Кінець євроінтеграції

Нам варто нарешті усвідомити, що усе процес євроінтеграції України, який нібито розпочався із набуттям Незалежності, був лише гарною казочкою для звичайних людей та пустопорожніми балачками для влади, хто б і в який період там не перебував біля керма. Ніякої Євроінтеграції не було, немає і, скоріш за все, ніколи не буде. А в нинішній ситуації, коли державою загалом керують відверто проросійські сили, які вже святкують перемогу на місцевих виборах у більшості областей України, а на заході держави більшість у місцевих радах належатиме «Свободі», що також заперечує потребу євроінтеграції, говорити навіть про віддалену про перспективу повноправного, асоційованого чи будь-якого іншого членства нашої держави в ЄС взагалі смішно. 

Ні, шанс у нас, звичайно, був. У період після руйнування сумнозвісної берлінської стіни справді розпочалася приблизно двадцятирічна епоха нечуваної відкритості європейців до своїх сусідів. Умовами, що склалися тоді, дійсно скористалися, зокрема, прибалтійські країни – колишні республіки СРСР, а також – сусіди України з колишнього соцконцтабору. І також могли піти з ними. Не потрібно розповідати нісенітниці про те, що латиші чи поляки – якісь зовсім відмінні від українців, що їх взяли до ЄС, а нас, мовляв, не хотіли. Український народ мав би тепер усвідомити, що лише завдяки тупій бездіяльності неодноразово обраної ним влади він не матиме ані права на вільне пересування світом, ані належних соціальних стандартів, ані правової держави, яку влада нібито починає будувати після кожних виборів, але виходить чомусь завжди дещо протилежне.  

Тепер цей шанс можна вважати остаточно втраченим. Бо, навіть не знаю, що має відбутися в Україні, яка революція та з якими наслідками та потрясіннями, щоб до влади нарешті прийшли люди з сучасним європейським мисленням, припинили б оглядатися на Москву як на еталон добробуту та стабільності та повернулися б нарешті обличчям до свого народу. Мало того, невідомо, що таке має трапитися з українським електоратом, щоб він нарешті припинив слухати пустопорожні балачки та вірити побрехенькам на зразок: збудуємо спочатку Європу в Україні у міцній співдружності з Росією. Що б там тепер не розповідала нам опозиція, сам Янукович не розвернув країну в іншому напрямку, а лише посилив той млявий рух назад до СРСР, який вже у 1992-му році розпочала сумнозвісна «група 239» у Верховній Раді. Навіть Ющенко, якого сучасні москвофіли ненавидять саме за прихильність до Заходу, за свою каденцію нічого путнього не зробив у євроінтеграційному напрямку. Отак, погодьтеся, і формувалася уся українська політика протягом останніх двох десятиліть: один прийде до влади – прискорює рух до Москви, і тоді його називають ворогом Незалежності, інший – пригальмовує, і тоді на наших убогих політичних теренах він виглядає схожим на цивілізовану людину, справжнього реформатора та євроінтегратора, принаймні, з точки зору колишнього помаранчевого електорату. 

Шанс на євроінтеграцію для України можна вважати втраченим і тому, що світ непомітно для нас знову стрімко змінюється. Москва, що, до речі, дуже характерно для усієї її історії, вже невідомо в який раз протиставляє себе цілому світові (не тільки Європі), в той чи інший спосіб намагається поглинути усі сусідні країни (не тільки Україну), а світ і Європа, у тому числі, відгороджується від Москви. Скидається на те, що ми й озирнутися не встигнемо, як на західному українському кордоні з’явиться знову цупка залізна завіса, що ділитиме світ на дві частини. Тож можна буде знову згадати стару радянську приказку: дві світи – два способи життя. Яким є світ Євросоюзу, міг бачити кожен, хто там за останні роки побував, а це – більшість активного населення України. Яким буде світ із нашого боку майбутньої залізної завіси, можна лише здогадуватися із тих оцінок, які вже зараз дають Україні. Отож, ми: 

– провели недемократичні вибори, про що вже висловилися офіційні особи з ЄС та США; 

– потрапили у список з дев’яти країн, де тривалість життя нижча показників сорокарічної давнини. Власне кажучи в світі за даними ООН є лише дев’ять країн, де люди на початку сімдесятих років жили довше, ніж тепер. Разом із нами: Білорусь, Росія та шість країн Африки на південь від пустелі Сахара; 

– посіли 69-те місце за індексом людського розвитку (Росія – 65-те місце, Білорусь – 61-ше місце). 

Це лише ті новини, які світ довідався про Україну протягом останніх декількох днів. Ми виглядаємо як аборигени в центрі Європейського континенту, а в ЄС ніхто не може зрозуміти, чому так звана українська еліта постійно бере приклад лише з тих сусідів, які так само відстали від стандартів сучасного світу, та ще й називає їх прогресивними та розвинутими? У тій ситуації залишається тільки дивуватися, що у ЄС досі є сили, так звані адвокати України, які не полишають надії втягнути нас до євроспільноти. Насправді, ситуація виглядала би більш логічно, якби всі давно оцінювали Україну як сателіта Москви та аналог Білорусі. Втім, цілком можливо, саме таку оцінку ми незабаром і отримаємо. А з нею – відповідне ставлення, бо світ уже лихоманить від діяльності тих, хто себе протиставляє усім навколо. 

Читати далі тут

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *