Дух волі

52 роки тому у Владімірському централі замордували Президента УГВР Кирила Осьмака. З цього приводу президент БФ “Україна-Русь” Р.Новоженець скерувавв листа президенту РФ В.Путіну.

Ось текст звернення:

Президенту Російської Федерації

п. В.Путіну

Володимире Володимировичу!

16 травня 1960 року у тюрмі м.Володимира (РФ) загинув багатолітній політв’язень особливого значення - Президент Української Самостійної Соборної Держави Кирило Осьмак.

15 липня 1944 року Кирило Осьмак був обраний Президентом  Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР на той час була єдиним репрезентативним органом  українського народу, підпільним парламентом воюючої України. 3 сер­пня 1944 ро­ку в Карпатах під час су­тич­ки між час­ти­ною окупаційної Чер­во­ної Ар­мії і від­ді­ла­ми УПА Ки­ри­ло Ось­мак був по­ра­не­ний. 12 вересня 1944 року його заарештували радянські чекісти. 10 лип­ня 1948 ро­ку ОСО (Осо­бое со­ве­ща­ние при МГБ СССР) ви­нес­ло К.Осьмаку ви­рок про 25 ро­ків ув’яз­нен­ня в тюр­мі “за участь в конт­рре­во­лю­цій­ній бан­ді ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів та ак­тив­ну ке­рів­ну конт­рре­во­лю­цій­ну на­ці­о­на­ліс­тич­ну ді­яль­ність”.

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=182

8 травня на Цитаделі у Львові відбувся мітинг-реквієм за невинними жертвами Другої світової війни, організаторами якого стала львівська крайова організація Української республіканської партії.

Попри погану погоду та те, що місце проведення заходу знаходиться далеченько від найближчих зупинок громадського транспорту, вшанувати пам’ять загиблих сюди прийшли з три десятки людей.

Як відомо, львівська фортеця Цитадель у роки німецької окупації була перетворена на концтабір, де загинули принаймні півтори сотні тисяч в’язнів різних національностей, а загалом тут перебували в ув’язненні приблизно 280 тис. людей.

Мітинг-реквієм розпочався з молитви за невинно загиблими, котру провів Отець Михайло з храму Василія Великого (Рясне). Після панахиди пан Отець подякував присутнім за те, що зібралися тут вшанувати пам’ять жертв Другої світової війни.

Особливістю ж цього зібрання було те, що присутні не намагалися перетворити жалобну церемонію на черговий політичний захід. Єдиний прапор, який розгорнули, був синьо-жовтим – державним. І лише плакат, на тлі якого тривали усі виступи, засвідчував повну тотожність двох найстрашніших тоталітарних режимів минулого століття – гітлерівського та сталінського. Втім, жодної партійної агітації. Лише засудження злочинів минулого та туга за численними жертвами світової війни…

Далі на мітингу виступили Любомир Сеник, Теодор Гривул, Лев Величко, Ярослав Климовський та Михайло Фуканчик. Відкрив та закінчив зібрання Роман Семчишин.

Працівники міліції були присутні у нечисленній групі. І, як ми змогли почути згодом, навіть подякували організаторам за виважений і спокійний стиль проведення масового заходу. Адже, як відомо, так званий день перемоги, який насправді в Україні мав би не святкуватися, а відзначатися як день жалоби, останнім часом у Львові різні політичні сили намагаються використати лише для нагнітання суспільної напруги та провокації різного роду конфліктів.

Фото з акції дивитися ТУТ

http://duhvoli.com.ua/index.php?photos=61

Дух волі                 http://duhvoli.com.ua/index.php?news=2090

Напередодні  9-го травня, офіційного державного свята Дня Перемоги, ми поцікавились у заступника голови Української Республіканської партії Ростислава Новоженця як українці, на його думку, мали б святкувати цей день.

“В українському історичному календарі на 9 травня випадає дві визначні дати: 1890 року народився Президент УГВР Кирило Осьмак і 1920 року в Ужгороді засновано Товариство “Просвіта”. З цього приводу і варто проводити урочистості. А події 1945 року - це вже з історії радянської імперії”.

Проте, Р.Новоженець ніколи не оминав нагоди висловитись і щодо “чужого свята”. Так, у 2003 році він написав резонансну статтю “Кому потрібен “дєнь побєди”?”, за публікацію якої навіть “полетів” головний редактор одного із центральних видань. У 2008 році він, як  депутат, став автором звернення від сесії Львівської обласної ради до Президента України В.Ющенка з вимогою скасування святкування Дня Перемоги. А минулого року, як головний герой, Р.Новоженець брав участь у телевізійному шоу “Тєнь побєди” на каналі НТВ в Москві і “віддувався” за провокації 9 травня у Львові , де, мовляв, били ветеранів; доводив на весь СНД, що то була піррова перемога.

“Що здобула Україна в результаті т.зв. перемоги? - продовжує Р.Новоженець. Може волю, яку розтоптав московський чобіт ще у 1921 році, знищивши самостійну українську державу УНР?

Читати повністю ТУТ                   http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=181

Нещодавно в «Кур’єрі галіційському» була надрукована стаття якогось Володимира Клучака під назвою «Крихти польськості в Галичині». (Див. «Kurier Galicyijski»13-26 квітня 2012 р. с.15). Вперше, від часу заснування цієї непересічної газети, надруковано відкрито антиукраїнську, антигалицьку статтю, яка обурила багатьох читачів.

Ніхто з українців, що проживають в нинішній Польщі, не насмілився б писати такі болючі і образливі слова, як це зробив п.Курчак. Дивує позиція редакції львівської газети, яка все сміливіше допускає публікацію матеріалів такого типу.

Шовіністично-профанаційні розмірковування автора вищезгаданої статті і його відкрита наруга над історичною пам’яттю українців заслуговує всесторонього осуду. Зауважимо відразу – стаття не має нічого спільного з історичною наукою, в ній – лише ностальгічні бажання та нахабні вимоги, відвертий антиукраїнський і антигалицький рецидив, демагогічна риторика, публічний випад протии нашої влади, все що може реанімувати інспіроване протистояння між двома народами.

Очевидно, що це стратегія наступу польських реваншистських сил, або бодай спроба визначити реакцію українців на такі публікації. Володимир Клучак виступає в дусі захисника імперського духу і його політичне нахабство вправно підтримала шановна газета. Але звернімося до тексту. Цитуємо в перекладі на українську мову: «Єще Польска не згінєла… так урочисто, в пориві душі і серця співали на тій землі наші діди менше ніж сто років тому. Польський дух Галичини, любов до тієї землі і її польської історії наповнювала думкою кожного з наших родаків. А що тепер? Чи є ще в Східній Галичині інтегральна польська цілісність, чи можемо говорити тільки про уламки польськості на цій землі?».

Очевидно, автор забув, що Галичина сьогодні є інтегральною частиною великої європейської держави – України, а польське правління було загарбницьким, починаючи від короля Казимира Великого і закінчуючи маршалом Ридз-Сміглим. І лише з доброї волі та християнської етики Львів’яни плекають багато речей, які можуть нагадати польській меншині про той польський дух Львова. Проте, автора статті чомусь не цікавить присутність у Львові духу минувшини, яка невід’ємно пов’язана із польськими державами, метою його статті є політичні звинувачення, чи, радше, політичні вимоги. Тому складається враження, що той, хто це написав, а також той, хто опублікував, заздалегідь налаштовані на конфлікт.

Але продовжимо далі скрупульозно вивчати цей шовіністично-ретроспекційний допис. Заява про брак польських шкіл і костьолів у Галичині є чисто фальсифікаційним випадом. Хіба у Львові чи інших містах Галичини учні польської меншини навчаються у переповнених класах? Чи вірні Римо-Католицької конфесії моляться під чистим небом, чи у наспіх збитих з дощок каплицях?

Лише у Львові функціонують дві середні школи з польською мовою навчання, поляки, що проживають у нашому місті мають можливість молитися в кафедральному костьолі (який, до речі, ніколи не був зачинений), в костьолі Св.Антонія, в костьолі Архангела Михаїла на Сихові, в костьолі Марії Магдалени та інших духовно моральних центрах поляків.

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1194

27-ме квітня видалося насиченим на новини. У Дніпропетровську однин за одним пролунали чотири вибухи. Є принаймні 27 поранених. І все вказує на те, що цього разу ми маємо справу зі справжнім терактом, чого в Україні не було протягом усіх років незалежності.

Кому вигідний цей теракт, хто його здійснив і чи справді відтепер тероризм стане одним із факторів внутрішньої політики у державі? Мабуть, саме ці запитання ставлять перед собою сьогодні мільйони українців.

Бережіться смітників – вони вибухають

Цього дня до мене зателефонував один з мої знайомих. Поцікавившись, чи я «вже чув», окрім іншого, порадив триматися подалі від смітників на автобусних зупинках. «Якщо вони зробили це у Дніпропетровську, то можуть повторити у будь-якому іншому місті України», - сказав він.

А тим часом, читаючи хроніку дніпропетровських подій, ми ще раз переконуємося у всій серйозності того, що відбулося.

Перший вибух пролунав об 11 годині 40 хвилин на трамвайній зупинці навпроти дніпропетровського оперного театру.

Ще через сорок хвилин – вибух біля кінотеатру «Родіна». О 12 годині 45 хвилин – неподалік того місця, де був перший вибух, стався третій. Нарешті, о 13-й годині стався і четвертий вибух.

Всі вони – у центральній частині міста, без сумніву, пов’язані між собою. Незабаром стало відомо, що у Дніпропетровську припинив працювати мобільний зв’язок. Представники силових органів нібито пояснювали це тим, що терористи надсилають сигнал, який приводить у дію вибухові пристрої, мобільним телефоном. Отож, щоб запобігти подальшим діям злочинців, краще зв’язок вимкнути зовсім.

Але тим часом Дніпропетровськом ширилися панічні настрої. Зрозуміло, що більшість містян, схвильованих за долю своїх рідних та близьких, намагалися їм додзвонитися, але все марно. Дякувати терористам та владі! Якщо хтось через ці вибухи хотів не тільки привернути до себе увагу, але й хоча б на короткий час дестабілізувати ситуацію, це йому вдалося.

Решта українців спостерагали за цим триллером майже у прямому ефірі через теленовини та Інтернет. О 15-й год. 41 хв. з’явилася інформація, що у Дніпропетровську знешкодили ще один пристрій, який мав вибухнути, як чотири попередні. Потім ще одна новина: вибухів насправді було десять, але правоохоронці підтверджують лише чотири. Після таких повідомлень можна засумніватися у тому, що поранених є лише 27.

Незрозуміло, чи затримано когось із терористів. Ми мали змогу дивитися відео про затримання, але це тут же спростовуюється з офіційних джерел. Заступник голови СБУ Володимир Рокитський тим часом повідомив, що ніхто ніяких вимог у зв’язку з терактами не висував. Інтрига зберігається, і криваве шоу продовжується. Але поки офіційні органи зволікають з якимись більш-менш зрозумілими поясненнями, що саме відбувається в одному з найбільших міст України і чим це може загрожувати для життя цілої держави, ми вимушені самотужки аналізувати ситуацію та робити власні припущення.

Яка країна – такі й теракти

Мабуть, найбільш актуальне запитання: хто і для чого організував вибухи у Дніпропетровську? Намагаючись знайти на нього відповідь, ми спробували порівняти дніпропетровські теракти із тими, що повсякчас відбуваються у світі.

Чи не найстрашніший теракт – розстріл Брейвіком влітку минулого року у Норвегії. Загинуло 77 людей.  Подія виявилася настільки резонансною, що її досі коментують світові ЗМІ.

Але що сталося у світі протягом, скажімо, минулого тижня?

В Іраку у місті Баакуба терорист-смертник підірвав вибуховий пристрій, в результаті чого 10 осіб загинуло та 18 травмовано. За кілька днів до цього у Багдаді в результаті вибуху загинула п’ятеро людей та 27 отримали травми.

У Нігерії загинуло щонайменше шестеро осіб в результаті терактів, що відбулися у столиці Абуджі та місті Кавуна. Вибухові пристрої привели до дії терористи-смертники.

У кількох містах Африки, Азії, Росії вдалося попередити теракти. Але потужність знешкоджених вибухових пристроїв не залишає сумнівів – терористи збиралися не лякати людей, а вбивати. Подібних повідомлень в інформаційному просторі ніколи не бракувало.

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=180

25 квітня минає 40 днів з дня смерті Івана Дем’янюка. Ця людина відома тим, що протягом свого тривалого життя вимушена була витримувати переслідування як радянської, так і німецько-нацистської системи. І навіть через майже сім десятиліть після закінчення Другої світової війни привиди минулих тоталітарних систем не полишали переслідувати його. Останнім часом – під виглядом «демократичного» судочинства нащадків гітлерівців з Німеччини.

Чи стане Іван Дем’янюк святим? Вочевидь, це запитання видається риторичним. Адже будь-який страждальник, той, що невинно потерпає від несправедливих переслідувань, за принципами християнської моралі може претендувати на святість. У випадку з нині вже покійним Іваном Дем’янюком, можна ще додати, що він, народжений цілком пересічною людиною, одним із десятків мільйонів наших співвітчизників, витримав на собі від дитинства до глибокої старості усе зло, яке тільки могло звалитися на кілька поколінь українців ХХ-го та початку ХХІ-го століття.

Іван Дем’янюк був морений голодом у сталінському СРСР. У тому ж СРСР проти волі Дем’янюка його було рекрутовано до Червоної Армії та відправлено у пекло радянсько-німецької війни. Дем’янюк, як мільйони інших, потрапив у полон та витримував на собі знущання німецького гітлерівського режиму. Тим часом його, як і мільйони інших, Сталін оголосив зрадником лише тому, що він не загинув у котрійсь із нікчемних атак за безглуздим наказом радянських військовоначальників. Випадково живий – значить винний…

А далі, коли війна закінчилася, і Дем’янюк, котрий дивом вижив, опинився поза межами тоталітарного радянського режиму – на Заході, розпочався для нього важкий тернистий шлях новими пекельними колами. За сфабрикованим за участі Кремля звинуваченням його судили в Ізраїлі. Та навіть ізраїльський суд, представники єврейської нації, що опинилася на межі виживання в результаті дій німецьких нацистів, врешті-решт визнали, що Іван Дем’янюк – невинний. Зате нащадки есесівців не постидалися повторити цей фарс. І дедалі більше людей не тільки в Україні, але й далеко поза її межами переконувалося, що Івана Дем’янюка судили й переслідували не як воєнного злочинця (обвинувачення і докази просто не витримують жодної критики), а як українця, представника нації, на яку в силу слабкості нашої держави, теперішні і колишні імперські сили вирішили спихнути свої ж колишні гріхи.ножив, опинився поза межами тоталітарного радянського режиму - на у.  війни. ів наших співвітчизників, витри

На 40-й день поминання Івана Дем’янюка Львівська крайова організація Української республіканської партії скерувала листа Святішому Патріарху Київському і всієї Русі-України Філарету з проханням канонізувати Івана Дем’янюка. Як зазначається у зверненні: “Раб Божий Іван Дем’янюк, вірний Православної Церкви, своїми багатолітніми  стражданнями і мученицькою смертю, що їх він зазнав через підступ і змову ворогів, та, слідуючи заповідям Ісуса Христа,  сприйняв без злоби і непротивлення, - тим самим здійснивши подвиг особливого характеру,  за канонами Церкви заслуговує возведення до лику святих яко Страстотерпець”.

До життєвих випробувань і мук українця Івана Дем’янюка республіканці зараховують: Голодомор в дитячі роки, насильний призов до окупаційної Червоної армії, жахіття на фронтах війни, поранення, полон, трирічне перебування в’язнем нацистських концтаборів, тричі позбавлення громадянства, подвійну екстрадицію, семирічне катування в ізраїльській та німецькій тюрмах, 1800 днів ув’язнення в камері смертників, несправедливе і незаконне обвинувачення у нацистських злочинах, 36-річне цькування і оббріхування у міжнародних ЗМІ.

Ростислав Новоженець, заступник голови Української Республіканської партії

http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=179

Учора на нашу електронну адресу надійшов черговий лист від Івана Дем’янюка (молодшого), де він повідомляє, що апеляція у справі його батька матиме продовження.

Виявляється є дві апеляційні скарги – в Німеччині і США.

Перша частина апеляційної справи в Німеччині щодо невинності Івана Дем’янюка – завершена, і він залишається невинним, оскільки. не дожив до закінчення апеляції.

Але є і друга частина, де ідеться про те, що:

- Німеччина не мала права судити українця, коли не судила і не засудила німців, які були винні;

- не мали права судити українця за події, що відбувалися в Польщі, а не в Німеччині;

- не мали права взяти батька через фальшиву депортацію, бо по закону мала бути екстрадиція (що була неможлива): депортують людей додому, а не щоб судити де інде; екстрадують людей на суд (як зробив Ізраїль).

Німецький найвищий суд (в Карлсруе) має вирішити це за 4-8 місяців.

Апеляція в Америці розглядатиметься Федеральним апеляційним судом 6-го округу. Ідеться про справедливість Американського департаменту справедливості, який приховав документи ФБР, що в 1985 році піддали сумніву достовірність радянських документів для звинувачення. Якби ці документи мали б в 1985 році батько б не стратив громадянство і ніколи б не віддали його в Німеччину на смерть. Це вже третій раз наш уряд обдурив нас, щоб виграти суд проти мого батька”.

Ростислав Новоженець, заступник голови Української Республіканської партії

http://duhvoli.com.ua/index.php?news=2058

Остаточно маргіналізувати Україну, показати всім всередині держави та за її межами, що добра тут не буде ніколи – такий сценарій реалізується зараз силами тих, хто завжди заперечував саму можливість розвитку держави Україна як незалежної.

Вони будь-якими методами намагаються довести – столицею України може бути тільки Москва. В іншому разі і громадяни країни, і іноземці замість процвітаючої заможної держави бачитимуть на місці України суцільну нікчемність та злодійство – те, що можуть бачити зараз.

«24 серпня президент РФ Дмитро Медведєв заявив, що Росія не готова запропонувати Україні особливі умови членства у Митному союзі - або нехай вступає на загальних підставах, або до неї може бути застосований інший режим.» - повідомляли ЗМІ.

«Путін: Митний союз вигідніший Україні, ніж єврозона», - це далеко не перший і, на жаль, не останній заголовок, який свідчить лише про одне – сценарій позбавлення України статусу незалежної держави запущено на повну потужність. Причому, як і у попередні часи, принаймні більша частина України розглядається Російською Федерацією як власна вотчина.

З подібними зазіханнями на свою територію з боку Російської імперії час від часу стикаються всі її сусіди. Але сьогодні саме Україна аж кишить політиками, які, прикриваючись різноманітними «загальнолюдськими цінностями», сумлінно виконують настанови Путіна. Причому, Україну готуються взяти не підступом, як за часів Богдана Хмельницького, не силою, як за часів Скоропадського, Петлюри, а потім – Бандери і Шухевича, а, так би мовити, голими руками. Тобто, очікується, що українці, як урядовці, так і пересічні громадяни, самі себе віддадуть у рабство. Підґрунтя для реалізації цього сценарію, в основному, вже готове. Щоб переконатися у цьому, достатньо відповісти лише на кілька елементарних запитань:

- Чи здатна діюча українська влада розвивати громадянські свободи та поліпшувати соціально-економічну ситуацію, яка в Україні є найгіршою на Європейському континенті?

- Чи здатне невдоволене суспільство змінити владу на кращу, коли в країні сформована потужна колона прихильників «русского міра» (ці тягнутимуть нас до Путіна за будь-яких умов), більшість населення знаходиться у тривалій депресії, а найактивніша частина українців масово емігрує в останні два десятиліття?

- Чи знайдеться політична сила, здатна перемогти на наступних виборах чи навіть очолити революцію або, принаймні, надати українцям ще один шанс сподіватися на поліпшення їхнього становища у власній незалежній країні?

- Чи європейська спільнота або т. зв. західний світ розглядатимуть Україну як самостійну незлежну державу (бодай у найближчій перспективі), чи нас віддадуть на поталу Москві, як це вже було у минулому сторіччі?

Коли ми на всі поставлені запитання отримаємо відповідь «ні», то маємо зрозуміти, наскільки мізерними виглядають шанси вистояти у геополітичному протиборстві. Відтак, доводиться обирати між тихою капітуляцією та жорсткою боротьбою на всіх напрямках.

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1165

Вбивство людини, скоєне іншою людиною, у всі часи вважалося важким злочином. Держава, що запроваджує смертну кару, перетворює вбивство, незалежно від того, до яких саме злочинців воно застосовується, на регламентовану законом дію. Таке вбивство скоюється від імені держави і наочно показує суспільству: те, що не можна громадянину, - можна державі.

Таким чином, держава може трактуватися як щось вище за конкретну людину. Іншими словами, принцип «держава для людини» остаточно перетворюється на протилежний - «людина для держави». А це – вияв тоталітарної сутності держави (фашистської, комуністичної, іперсько-феодальної тощо).

Приводом для написання цього матеріалу для мене став лист, що прийшов на електронну скриньку від такої собі кримської організації «Союз молодих політологів України». У ньому повідомлялося про результати проведеного соціологічного дослідження стосовно підтримки повернення смертної кари в Україні.

Не в моїй компетенції оцінювати фаховість проведеного дослідження громадської думки. Мене, передусім, насторожила тема та отримані результати, які, хоч і з деякими похибками, але віддзеркалюють соціологію стосовно інших популярних в Україні тем: євроінтеграції, вступу до НАТО, що не відбувається, державної мови тощо.

За результатами, оприлюдненими союзом молодих політологів, 43,2% кримчан підтримують введення смертної кари як вищої міри покарання, а проти висловилися 41,9% респондентів. Отже, якщо довіряти цим цифрам, ми маємо черговий розкол у суспільстві, знову – з невеликою, але все ж таки перевагою не на користь сучасної ідеології цивілізованого європейця.

Нагадаю, що європейські цінності базуються не тільки на демократії і свободі, але й на християнській моралі та абсолютній повазі до людської особистості. Якщо країна, держава і суспільство, не поважають європейські цінності, вона апріорі не може стати частиною об’єднаної Європи. В Україні багато хто з ворогів незалежності щохвилини намагається довести нам, що у Європі нас ніхто не чекає, а європейцям, що українці – це насправді такі собі малороси-євразійці, котрих не можна приймати до лав західної цивілізації, а краще віддати на поталу Москві, щоби під ногами не плуталися.

Кримське опитування проводилося у другій декаді квітня, тобто у той час, коли пристрасті навколо трагічної смерті Оксани Макар залишалися на максимумі і як ніколи лунали заклики не те що покарати (стратити) винуватців, але й були погрози вчинити над ними самосуд. Люди у буквальному сенсі жадали крові, відтак, не варто було й сподіватися, що бодай з невеликою перевагою не вдасться отримати більшість «за» повернення смертної кари.

Однак, згадаймо, що абсолютно непотрібну українцям дискусію про повернення смертної кари нав’язали набагато раніше комуністи – представники саме тої ідеології, яка відповідальна за знищення найбільшої кількості безневинних людей у новій історії людства, партії, котра чинить активний супротив будь-яким спробам України повернутися до європейського співтовариства після тривалої московської окупації. Але, оскільки дискусію все ж вдалося нав’язати, думаю, будь-яка здоровомисляча людина не повинна залишатися осторонь. Інакше вийде як з НАТО: ті, хто не сумнівався у користі вступу до Північноатлантичного союзу, майже не реагували на маячливі викрикання одвічних совків. В результаті, навіть в самому НАТО склалося враження, що українці не готові до інтеграції на цьому рівні, хоч насправді було все навпаки…

Отож, найближчим часом, скоріш за все, провідні українські ЗМІ будуть вмотивовані на те, щоб розповідати нам якомога більше жахливих історій, винуватцями яких є нелюди, котрим «не місце на цьому світі». Підґрунтя для цього давно підготовані – кримінальна тематика і так уже кілька років поспіль входить до списку пріоритетних тем найбільш рейтингових телеканалів. З екранів і так уже кров ллється рікою, а буде, судячи з усього, справжнє цунамі - віртуальне. Особливо перед самими виборами, адже на своїх «успіхах» концентрувати увагу громадськості нинішній владі не варто.

Читати повністю ТУТ                   http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1161

Українську мову активно виводять із вжитку. В Інтернеті основні українські новини пишуться російською мовою. Телебачення ж вперто доводить глядачам, що старі радянські фільми (російською) кращі за «нові» американські (українською).

Доки всі чубляться навколо штучно створеної проблеми дубляжу іноземних кінофільмів українською мовою та русифікованого «контенту» музичних радіостанцій, українська мова швидко зникає чи не з усіх інших сфер життя суспільства. Вже не нова фотографія, розповсюджена свого часу в Інтернеті, де чоловік тримає в руках плакат з написом «Упразднить украинский язьік за ненадобностью» досі сприймається як вияв радикальної антидержавної позиції. Та якщо так піде й далі, подібний плакат можна буде оцінювати як сумну констатацію факту.

Чи не єдина сфера, де рідну мову неможливо ані заборонити, ані обмежити на законодавчому рівну – побут кожної конкретної людини. Але далеко не кожен настільки свідомий, щоб вперто розмовляти українською вдома, коли увесь навколишній мовний простір зрусифіковано. Пересічна людина схильна до впливів, а впливи, що виходять просто від діючої влади України – антиукраїнські. І їм підспівують усі «придворні».

Власне, тут ми можемо побачити кардинальну різницю умов, у яких поки що перебуває українець у Львові чи Тернополі від тих, до яких він потрапляє у Луганську чи Донецьку.

Якщо з телеекранів звучить виключно російська, на роботі тебе українською слухати не хочуть і так далі, більшість мимоволі сама русифікується. І навпаки, всебічне оточення навіть максимально зрусифікованих регіонів України державною мовою, вочевидь, без будь-якого насильства, яке собі намріяли українофоби, доволі швидко могло б сприяти до повернення більшості до користування батьківською мовою.

Звісно, такі речі – у компетенції, передусім, держави. Яка мова звучить зі столиці – туди й «вітер дме». Але державна політика, як ми бачимо, впіймала своїми вітрилами сильний північно-східний вектор. І, як не прикро, якщо це не припинити, незабаром значна частина львів’ян, лучан та тернопілян заговорить по-російськи. Адже вже зараз українська мова активно зникає з інформаційного простору. Отож, слухаючи російське, людина мимоволі починає думати «по-російськи». Вочевидь, за задумом русифікаторів цей процес має досягти апогею, а вже потім буде поставлено питання руба: «А мьі же с россиянами один народ!»…

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=178