Справжня вартість виборів в Україні і за кордоном

За статтею 38 Конституції України громадяни нашої незалежної і суверенної мають право бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Цікаво, хтось іще вірить у ці запевнення, поруч з якими відпочивають навіть казки Андерсена? Навіщо оте право, коли воно абсолютно нічого не варте без грошей? Причому без дуже великих грошей, які пересічному українцю навіть не снилися.

 

Вибори є задоволенням не з дешевих навіть для держави. Точніше, для платників податків, що наповнюють бюджет. Цьогорічне оновлення парламенту обійдеться українцям у 817,5 млн. гривень – відповідно до кошторису витрат за бюджетною програмою «Проведення виборів народних депутатів України».

 

Потрапити до елітарного клубу під назвою «парламент» можна двома шляхами – за партійними списками та у якості депутата-мажоритарника. Кожний із них має своє особливості і свій кошторис.

 

«Прохідне» місце у «прохідній» партії

 

Головне для потенційного кандидата – своєчасно примкнути саме до тієї політичної сили, яка стовідсотково буде представлена парламенті. Наразі, коли вірити соціологам, бар’єр у 5% гарантовано подолають ПР, ВО «Батьківщина» та комуністи. Їм компанію можуть скласти ВО «Свобода» і «Удар». Ну і, можливо, команда Наталі Королевської, яка кличе Україну кудись уперед.

 

Відповідно до ст. 56 Закону «Про вибори народних депутатів України» партія, яка висуває виборчий список кандидатів у депутати в загальнодержавному окрузі, має внести грошову заставу в розмірі 2000 мінімальних розмірів заробітної плати (приблизно 2,2 млн. гривень).

 

Потрапивши до прохідної частини списку, кандидат може далі спокійно займатися своїми справами. Партія подбає і про рекламу, і про політтехнології, і про сам процес голосування. Певна річ, не задарма. Тож її доведеться належним чином підтримати у фінансовому плані.

 

За словами керівника Комітету виборців України Олександра Черненка, оприлюдненими у ЗМІ, «ходять чутки, що в Партії регіонів місце в списку коштує від 5 до 10 мільйонів доларів. Опозиційні списки – то там менше, десь в середньому можна говорити про суму у 5 мільйонів».

 

Сам п’ю, сам гуляю…

 

Трохи дешевше може обійтися виборча кампанія у мажоритарному окрузі. На думку того ж пана Черненка, вартість перемоги там коливатиметься в межах від одного до п’яти мільйонів доларів. Сума залежить від особи кандидата та місцевості. Менша сума – більше клопотів. Доведеться самому і про рекламу дбати, і у дебатах участь брати, і власний штаб формувати, і займатися ще бозна чим.

 

Як вважають політтехнологи, менше півмільйона доларів округ коштувати не може. Якщо, звичайно, ви проводитимете кампанію «як усі нормальні люди». Є витрати, без яких не обійтися. Це агітаційні матеріали, реклама, телебачення, газети, оплата за участь у комісіях тощо. Крім того, треба заплатити консультантам і команді, що допомагає (до 15% витрат). Недешевий і соціологічний супровід. Дослідження на окрузі (приблизно 2000 респондентів зі зрізом по усіх категоріях населення) обходиться щонайменше у 5-6 тис. доларів. За умови залучення ще й фокус-груп видатки зростають у рази.

 

Читати повністю ТУТ                 http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1398

Україна залежна

У ці дні, коли ми відзначаємо 21-шу річницю Незалежності нашої держави, чи не кожен свідомий громадянин ставить перед собою низку непростих питань. Зокрема, чи маємо ми саме таку Україну, за яку боролися наші діди і прадіди? Чому, маючи власну державу, українці бідують на рідній землі? У чому, нарешті, головна проблема сучасної України?

 

З цими запитаннями ми звернулися до кандидата в народні депутати по Сихівському округу заступника голови Української республіканської партії Ростислава Новоженця.

 

– Колись Юліан Бачинський, один з ідеологів націонал-демократії, створюючи у 1895-му році разом з Іваном Франком першу на теренах сучасної України політичну партію, написав програмний документ «Україна невільна». Як не прикро, багато тез, виголошених понад століття тому, залишаються для нас актуальними і тепер, – відповідає Ростислав Новоженець.

 

І сьогодні незалежність залишається тільки на папері. Якщо брати юридичну складову, то Україна як незалежна держава є членом ООН,  європейських структур, тобто де-юре вона незалежна. А де-факто вона є окупована. Хтось каже, що українці встановили свою владу, мають кордон… Чого, мовляв, нам іще потрібно? Та коли з висоти прожитих років у так званій незалежній Україні оцінювати ситуацію напередодні створення держави, то ми побачимо, що всі перебували тоді у величезній ейфорії. А це завадило тверезо дивитися на речі та приймати правильні рішення.

 

Ми беззастережно вірили нашим провідникам-лідерам, і ті помилки, яких тоді припустилися, на жаль, виявилися фатальними. Бо зовсім іншим пішли прибалтійські держави, які можемо взяти собі за приклад.

 

– У чому ж суть основних помилок?

 

– По перше, у 1991 році було проголошене не відновлення незалежності, а сама незалежність. Тобто сьогодні нам закидають, мовляв, ви такі молоді, маєте лише 21 рік, мовляв Мойсей 40 років водив євреїв пустелею… То що, ми повинні іще 20 років тлумитися, шукаючи для незалежної України «правильного шляху»?

 

Насправді нашій державі щонайменше  понад 90 років, якщо брати відлік від УНР, бо звідти ми взяли і прапор, і герб, і гімн.

 

Друга помилка – Верховна рада проголосувала за закон про спадкоємність від УРСР. Це ж нонсенс! Автоматично сприймається комуністична партія яка буда тоді владою, усі радянські закони і порядки. Виходить, ми маємо їх змінювати, заплутуючи законодавство, беззмістовно сперечаючись з різних причин. Тобто, маємо «удосконалювати» державну тоталітарну машину замість того, щоб на новому місці збудувати нову країну. Прийняли б спадкоємність від УНР – опинилися б у правовому полі, де немає місця імперським пережиткам.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?subject=189

 

Заради справедливості…

Завжди радо сприймаю інформацію про позитивні зрушення, які відбуваються між двома сусідніми країнами – Україною та Польщею. На днях українські мас-медіа повідомили про спрощення візового режиму між обома країнами і зниження рівня оплати за оформлення документів. Для українців, це вдвічі приємна новина, бо тисячі українців, особливо галичан, працюють у сусідній нам країні.

 

Місяць липень, цього року, пройшов у Польщі під знаком вшанування жертв волинської трагедії 1943 р. Але, як завжди, однобоко. Так ніби жертв з українського боку не було. Про це ми вже неодноразово писали у своїх попередніх статтях. В рамках цих заходів генеральна прокуратура Польщі порушила кримінальну справу проти дій націоналістичного підпілля на Волині. На запит польських силовиків «за фактами злочинів проти польського народу був допитаний ветеран УПА Степан Бакунець. Підставою для допиту ветерана, було твердження польського історика,заодно відомого українофоба Гжегоша Мотики, який постійно звинувачує УПА у злочинах проти польської людності на Волині. (Див.file:///G:/на вимогу Польщі прокуратура  допитала ветерана УПА ВІДЕО. Історична правда.  htm.30.07.2012р.). Аберативна писанина п.Мотики вже нікого не дивує, але його постійні нападки на український національно-визвольний рух викликають обурення в інтелектуальному середовищі галицької інтелігенції. Старий вояк УПА достойно дав відповідь, підкресливши ще раз про тісну взаємодію польського підпілля і радянських партизанів в часі волинського протистояння.

 

Я завжди стверджуватиму, що порозуміння між українцями і поляками мусить дійти до логічного завершення, яке б заклало міцний фундамент для майбутніх взаємин між державами-сусідами. І тоді кожний поляк чи українець, досліджуючи цю важку проблематику, буде обов’язково враховувати думу іншого дослідника з цієї чи іншої країни.

 

Особлива роль у примиренні двох народів належить політикам, вченим-історикам та журналістам. Саме від них залежить формування стабільних взаємин між українцями і поляками. Шкода, що до здорового глузду не прислуховуються деякі польські представники мас-медіа. Нагадаймо,  про недавній нікчемний випад проти українок двох польських журналістів, К.Воєводського та М.Фігурського і цей їх необдуманий крок був засуджений як у Польщі, так і в Україні.

 

Подібні випадки маємо і в публікаціях польськомовної преси на Україні. В газеті «Кур’єр Галіційський» від 17-30 липня 2012 р. була надрукована стаття Адама Качинського під назвою «Дорогою Залізної Бригади». У ній автор досліджує бойовий шлях ІІ Бригади Польських Лєгіонів, що воювала проти російський військ у Карпатах, біля села Рафайлова (Бистриця). На жаль, у цій, на наш погляд, добрій публікації, автор не стримався від образи українців. Свідомо, звичайно. Цитуємо в перекладі на українську мову: «Сьогодні в Рафаловій, знаній як Бистриця, залишилося небагато слідів по Легіонах. На невеликому цвинтарику, залишився збудований в міжвоєнному часі пам’ятник, а також кілька дерев’яних хрестів. Тут же збоку, в деякій мірі для зрівноваження польського монументу висипано бандерівський «пам’ятник», що нагадує своїм виглядом горбок крота».

 

Читати повністю ТУТ                   http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1395

Іван Виговський

Цими днями виповнюється 355 років відтоді, як Іван Виговський отримав гетьманський титул.

 

Часом про запорізьких козаків та старшину говорять як про представників виключно тогочасних пригноблених низів. У кращому разі – як про дрібну шляхту, яка повстала проти магнатів Речі Посполитої. Та біографія багатьох доводить, що боротися за незалежність Української держави бралися навіть вихідці із найбільш шанованих родів. Не був винятком також Іван Виговський.

 

Мало хто знає, що він, як і Богдан Хмельницький, походив з шляхетського роду гербу Абданк. Окрім Виговського та Хмельницького, цим могли похвалитися лише три родини на всі Річ Посполиту. Тобто, представник такого роду цілком міг розраховувати на прихильність короля та здобути славу і без бунтівної, з точки зору Варшави та Кракова, політики. Герб Абданк має міфічне походження. Перша письмова згадка про нього датується початком 13-го століття як ознака того, що засновник роду переміг дракона на горі Вавель у Кракові. Отож, хто жив під Абданком, вважався нащадком засновників польської держави.

 

Свого «дракона» намагався перемогли й Іван Виговський, коли розпочав боротьбу за незалежність України.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1393

Вони вже знають слово «йок», або – «політтехнологи працюють -2»

«Дух волі» продовжує складати антирейтинги політтехнологічних винаходів, з якими ми стикаємося під час нинішньої передвиборчої кампанії. Як ми і очікували, нові факти, здатні потішити громадськість, не забарилися.

 

Наш антирейтинг знову очолює влада. Навіть дивно, чому люди, в яких ані грошей, ані ресурсів не повинно бракувати, допускають таку відверту халтуру під час створення власного ж іміджу.

 

Найбільше нам «сподобалися» рекламні ролики Партії Регіонів. Особливо отой, де здоровенний вуйко, вдягнутий у новеньку робу, мало не рюмсаючи, розповідає, як погано жилося при попередній владі, котра «нічого не зробила», і «як добре тепер».

 

На телебаченні подібні ролики вже демонструються у кількох варіантах. І, вочевидь, коли справа дійде до завершення рекламного проекту, ми маємо побачити чи не всі без винятку соціальні групи, представники яких будуть паплюжити «папєрєднікав» та вихваляти діючу владу хоч за невеликий, але «поступ». Ну, не знаємо, наскільки потрібно бути наївною людиною, аби такі сюжетики замість прихильності не викликали б відразу до Партії Регіонів.

 

Втім, ми ж хочемо знайти відповідний підтекст, аби пояснити, чому відбувається саме так, а не інакше. Отож, маємо два варіанти.

 

Перший. Імовірно, хтось просто «освоїв» виділені кошти, не особливо переймаючись якістю роботи, а замовники – правляча партія – проковтнули халтуру.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1392

Агонія імперії: 21 рік тому

Наприкінці 80-х багато хто вже розумів, що Радянський Союз доживає останні дні. У лютому 1990-го в СРСР відбулися перші за багато десятиліть конкурентні вибори, завдяки чому демократичні сили потрапили до парламентів.

 

Протягом наступного півтора року майже всі республіки прийняли декларації про суверенітет, а згодом і про незалежність. Комуністична партія на чолі з Михайлом Горбачовим починає втрачати вплив навіть у РРФСР.

 

У серпні 1991-го кількома вищими радянськими чиновниками був створений антиконституційний «Державний комітет з надзвичайного стану» (більш відомий за російською абревіатурою як ГКЧП). Його очолив віце-президент СРСР Геннадій Янаєв. Увечері 18-го серпня «комітетчики» запропонували Михайлу Горбачову, який знаходився на дачі у кримському Форосі, добровільно скласти президентські повноваження. Проте «цар від престолу не відмовився».

 

Горбачова на дачі заблокували, а наступного дня о 6-й ранку теле- і радіоканали передали звернення ДКНС до радянського народу. Комуністичні заколотники оголосили про введення надзвичайного стану в окремих районах СРСР та припинення виходу більшості ЗМІ. Геннадій Янаєв сповістив, що перебирає на себе обов’язки глави держави – начебто через хворобу Горбачова.

 

Аби зберегти СРСР, путчисти оголосили недійсними закони і рішення органів влади та управління союзних республік. На той час Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова та Україна вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1391

 

Українські Карпати не гірші за швейцарські Альпи

Слово «депресія» у багатьох асоціюється зі станом пригніченості, відчаєм та відчуттям безвиході. Проте, воно має й інше тлумачення: фаза економічного циклу, що характеризується застоєм у господарстві, безробіттям тощо. Сукупність цих ознак й породила популярний нині термін «депресивний регіон».

 

На Львівщині до цієї категорії відносять три гірські райони (Турківський, Сколівський і Старосамбірський) та передгірну Самбірщину. Як раз усі вони входять до одномандатного виборчого округу №125, на якому балотується Володимир Ропецький, член Української Республіканської Партії, заслужений діяч мистецтв України, доцент Львівської академії друкарства.

 

– Я вважаю, що застосування терміну «депресивний» до будь-якої місцевості є неправомірним, а щодо його мешканців – принизливим. Він більше пасує окремим керівникам, які знаходяться при владі і дбають про власні статки, а не про народ. А чого хотіти? Сьогодні керують державою не українці – починаючи від президента та його оточення і до парламенту включно. У Верховній Раді тільки 22% вважають себе українцями. Тобто лише кожний п’ятий. Серед наших олігархів – жодного українця. Зате із семи мільйонів заробітчан, які розбрелися світами у пошуках праці та кращої долі, майже 98% українців.

 

Колись нашу націю цілеспрямовано знищували – голодоморами, у концтаборах, тюрмах, а згодом й у психіатричних лікарнях, куди запроторювали інакомислячих. Знищували морально, духовно і фізично. Сьогодні цього не допустила би світова спільнота. Тож провладні чужоземці обрали іншу тактику. Вони створюють умови для того, щоб українці самі полишали рідну землю. Руйнуються сім’ї, втрачається відчуття єдиної родини, яке є основою нації.

 

Власне, цього й домагаються ті, хто горить зараз про «русскій мір». Їх діти вчаться у престижних університетах світу, їх родини оселилися в дорогих закордонних маєтках, а самі вони вже обзавелися двома-трьома паспортами громадян інших держав. Що для них Україна? Об’єкт для пограбування, з якого треба витиснути всі соки, а потім ще й вигідно продати.

 

Читати повністю ТУТ             http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1388

А політтехнологи працюють…

За 21 рік незалежності та умовної демократії українці багато чого наслухалися від політиків. Особливо – у період численних передвиборчих кампанії.

 

Згадаймо, як нам пророкували життя настільки ж заможне, як і у Франції. Пізніше, коли ціла економіка перетворилася на руїну – обіцяли все швиденько відновити. Років з десять обіцяли, лякаючи кривавим комуністичним реваншем. Але так нічого цього не виконали.

 

Далі були гасла на зразок «Банитам – тюрми!» (чомусь – не в’язниці) та «Багаті поділяться з бідними!». Щось уже більшовизмом повіяло, але Бог із ними – все одно це були тільки порожні слова. Та одразу по тому на люди вийшов чоловік, що обіцяв «почути кожного» та «покращити життя вже сьогодні». Знову ж запитуємо: чому не «поліпшити», бо саме так буде українською?

 

Пустопорожні обіцянки нарешті набридли навіть тим, хто сам їх нещодавно щиро роздавав на мітингах. Тепер «обіцяти» те, на що люди ніяк дочекатися не можуть, стало ознакою нещирості. Нинішні кандидати намагаються цього уникати. Але порожнеча у піар-технологіях таки має чимось заповнюватися. Як стверджують експерти, за відсутності «живих» та цікавих ідей, основні гравці на політичному полі, скоріш за все, вдаватимуться до епатажу та робитимуть різні дурниці.

 

Тож ми вирішили відслідковувати такі дії політиків та складати своєрідний антирейтинг особистостей, партій та громадських організації. Мабуть, до виборів почуємо та побачимо тут чимало цікавого, у сенсі – смішного. А поки що пропонуємо до вашої уваги такі політичні ляпи.

 

Перше місце ми віддали президентові Януковичу, який, підписуючи сумнозвісний мовний закон, розповів про його недосконалість та потребу обов’язково внести радикальні зміни у текст. Віктор Федорович, мабуть і не замислився, у яке смішне становище себе поставив. Адже він як президент країни міг просто викинути прийнятий за помахом руки Чечетова документ до смітника. Натомість виказав свою залежність від русифікаторів і почав руйнувати свій власний імідж як людини вольової та рішучої.

 

Одразу за Януковичем ми поставили фактичного (тобто, не ув’язненого і на підслідного) лідера об’єднаної опозиції Арсенія Яценюка. Для чого, поясніть, потрібно було вносити до партійних передвиборчих списків засуджених (нехай і несправедливо) Юлію Тимошенко та Юрія Луценка? Щоб ЦВК документи повернуло?

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1387

 

Складний вибір поміж «опозиціонерами»

Видання «Дух волі» провело Інтернет-голосування серед читачів, поставивши запитання : «Кого Ви вважаєте справжньою опозицією?». Відповіді дали понад 240 респондентів.

 

Мусимо зауважити, що саме «опозиційність» партії чи окремого політичного діяча можна вважати мірилом популярності у країні, що демонструє хронічну нездатність влади утвердити нарешті чітку державну політику в інтересах народу. Але серед тих сил, які «проти влади», бувають різні.

 

За результатами нашого опитування, 44,8% респондентів «справжньою опозицією» назвали ВО «Свободу». На другому місці опинилися так звані «противсіхи», котрі вважають, що жодної справжньої опозиції в Україні немає.

 

Не зважаючи на проблеми в Комітеті опору диктатурі та майже повну мовчанку ЗМІ про його діяльність, саме КОД як найкраща опозиція набрав 19,9%. А далі розпочинається найцікавіше:

 

За Об’єднану опозицію «Батьківщини « і «Фронту Змін» – 4,1%.

 

За «третю силу» (УДАР, пані Королевську тощо) – 2,1%.

 

Більше набрала навіть Партія Регіонів – 5,8%. Але за неї голосували як за опозицію до української монокультурної держави.

 

Наступне опитування «Духу волі» стосуватиметься довіри до передвиборчих обіцянок. Просимо брати у ньому участь на сайті «Дух волі» – http://duhvoli.com.ua

В Одесі буде одна мова і одна партія?

Не встигли висохнути чорнила під автографом Януковича на одіозному мовному законопроекті, як одесити отримали «подаруночок» – регіональну російську мову.

 

Місцева влада в особі пана Костусєва б’є себе в груди – це ж, мовляв, воля населення! А й справді, користуючись різноманітними даними, наприклад, з переписів чи соціологічних досліджень, саме такий висновок можна зробити. Проте, хіба хтось запитував хоч одного російськомовного українця, чи дійсно він хоче і надалі жити в іншомовному середовищі на власній українській землі? Нагадаємо, що у 40-х роках на таврійських землях офіційною мовою була то румунська, то німецька… Певно, якби окупантів швидко не вигнали, одесити б говорили не російською, а потім хтось би також розповідав, що румуномовні українці – об’єктивна реальність, яку захищати треба.

 

Цікавою виявилася ситуація в одеському шкільництві. Попри так звану російськомовність більшості одеситів, 52% батьків першокласників написали заяви, аби їхніх дітей віддали до класів з українською мовою викладання. Та пану Костусєву, від якого жодного українського слова ми ще не чули, мабуть, це байдуже. З першого вересня до вже діючих в Одесі 26-ти російськомовних класів вирішили додати ще 33! Звісно, за рахунок українських.

 

Читати повністю ТУТ                http://duhvoli.com.ua/index.php?news=2344

Just another BLOG.NET.UA weblog